25 цитат легенди світового спорту Павла Ледньова

Легендарний український спортсмен, володар найбільшої кількості олімпійських медалей в історії сучасного п’ятиборства Павло Ледньов народився 25-го березня 1943 року в російському місті Горький (нині – Нижній Новгород), а помер у Москві 23-го листопада 2010 року, але упродовж усієї своєї кар’єри захищав спортивну честь Львова. Саме у місті Лева він почав займатися сучасним п’ятиборством, постійно тренувався та навчався у Львівському державному тоді ще інституті, а нині університеті фізичної культури імені Івана Боберського і в 1965 році отримав диплом про вищу освіту. 

Павлу Ледньову немає рівних ні за загальною кількістю олімпійських медалей (сім), ні за кількістю Олімпійських ігор, на яких були вони здобуті (чотири). Ледньов також є найстаршим чемпіоном і призером Олімпійських ігор серед п’ятиборців (37 років і 4 місяці на Олімпіаді-1980 в Москві). Як володар найбільшої кількості олімпійських медалей, легендарний атлет увійшов до Книги рекордів Гіннеса.

В цьому матеріалі ми підібрали цитати Павла Ледньова з його інтерв’ю, книги «П’ять і я», а також зі спогадів його другої дружини Айгюль Газізовни, які дозволяють розкрити портрет легендарного спортсмена.

«Моє включення туди (до Книги Гіннеса) є не випадковістю, а наслідком наполегливої і чесної праці. Пишаюся тим, що свого часу зміг знайти методику підготовки, яка привела мене до успіху».

«Я не вважаю себе живою легендою, тим більше що в такі ями потрапляв... Та й характер у мене норовливий. Якщо щось не так, відразу замикаюся в собі. А навколишніх це дуже дратує».

«У 1969 році в аеропорту перед відльотом на збори мене намагалися обікрасти. Я зловив злодія за руку і повчив трохи розуму, однак міліціонери, які прибігли на шум, відразу звинуватили мене мало не в збройному нападі – я ж був з пістолетом. Довести, що я не злочинець, а потерпілий, не вдалося. Керівництво союзної федерації пропонувало дискваліфікувати мене на рік, та й то умовно, проте тодішній голова Спорткомітету СРСР Сергій Павлов наполіг на найжорсткішій мірі – довічній дискваліфікації із забороною працювати в спорті, оскільки незадовго до цього я попався на фарцовці (спекуляції). Це був найжахливіший день в моєму житті: я залишився без роботи, без зарплати та з сумнівною репутацією. Але треба було жити далі. Я сподівався, що рано чи пізно мене амністують, тому почав потихеньку тренуватися. Потім став виступати на неофіційних турнірах, в різних матчевих зустрічах. Мої успіхи були помічені керівництвом федерації, і воно, бачачи, що я веду себе добре, вирішило клопотати про мою реабілітацію. Зняв дискваліфікацію все той же Сергій Павлов. А після моєї перемоги на Олімпіаді-1972 в Мюнхені він сказав: «Я радий, що помилявся».

«Я людина не злопам’ятна. Завжди намагаюся зрозуміти, чому до мене поставилися погано, якщо я того не заслужив: через недогляд, недосвідченість чи випадково. А ось від людей, які роблять це навмисно, краще триматися подалі».

«Іноді на тренуваннях корисно виглядати трохи слабкіше, ніж ти є насправді. Наприклад, на заняттях з фехтування я часом давав себе вколоти, а потім на змаганнях бентежив суперника, відповідаючи на його аналогічну атаку результативним контрвипадом».

«Що мали в наш час олімпійські чемпіони в матеріальному плані? Хорошу квартиру, меблі. Для заохочення нам дозволяли купити по магазинній ціні автомобіль (вони були тоді страшним дефіцитом), який ми тут же з чималою вигодою перепродували. Але сьогодні імениті спортсмени заробляють набагато більше».

«Коли тільки починаєш займатися якоюсь справою, вона майже завжди здається романтичною і йде в «охоточку». Але спорт – це свого роду наркотик. Виконав норму першого розряду – хочеться стати майстром спорту. Потім замахуєшся на майстра спорту міжнародного класу, прагнеш потрапити в збірну. І тільки тут помічаєш, що всю романтику витіснили важкі трудові будні».

«Я трудоголік. Мені приносить величезне задоволення робити щось таке, що не кожен може. Подобається долати себе, змушувати «пахати» кожен день, а коли все виходить, говорити з чистою совістю: «Ай який я молодець!»

«Чи можна сказати, що Ледньов – людина команди? Так. Це було моє гасло – працювати на команду. Я вірив, що якщо у нас буде сильна збірна, то кожен з її членів зможе потрапити в трійку призерів в особистому заліку».

«Раніше кожен не тільки приділяв особливу увагу проблемному для себе виду, але і інші відпрацьовував. Зараз же деякі думають, що можна зробити ставку на, скажімо, функціональні види – плавання і біг. Але п’ятиборство немислимо без стабільності в усіх п’яти дисциплінах. Та й за часом наші тренування були більш тривалими. Я працював три тижні поспіль по дев’ять годин щодня. Плавання для мене було природним ранковим заняттям. Думаю, тепер навряд чи хтось витримає такі навантаження...».

«Ми жили зовсім по-іншому. У нас була дисципліна – не табірна, звичайно, але дуже жорстка. За найменше запізнення на тренування можна було вилетіти зі збірної за дві секунди, незамінних не було».

«Не хочеться ображати молодих, але у них часом дуже кепська внутрішня культура та інтелект, звідси – погана психологічна стійкість. Багато хто не здатен самостійно приймати рішення в критичних ситуаціях, не знає, що таке самоаналіз. Але ж найкращий тренер для спортсмена – це він сам. Інша людина може тільки приблизно пояснити тобі, що ти повинен відчувати в тій чи іншій ситуації, як правильно виконувати ту чи іншу вправу».

«У нас п’ятиборців виграти завжди було складно. За свою багаторічну кар’єру я лише двічі був чемпіоном СРСР, а чемпіоном світу в особистому та командному заліках – шість разів».

«Поки спортсмен ставав великим, хтось наполегливо вчився, щоб стати хорошим тренером. І коли чемпіони спускаються з Олімпу, тренерські місця вже зайняті».

«Це раніше я виходив вранці розім’ятися. Непомітно, але відчутно це стало тренуванням. Знаходимося на всесоюзних зборах в Новогорську. Ранок, вся команда ще спить, а я біжу до Куркіно – 1,5 км, а потім до Новогорська – 12 км...»

«Я ніколи не бігав бездумно. Завжди ставив собі подумки завдання – і за швидкістю, і за темпом – і сам вирішував їх. І тільки це дозволило, тренуючись в бігу самостійно і жорстко, ніколи не дати себе загнати».

«Якщо проаналізувати мою підсумкову готовність, то у фехтуванні і стрільбі я виступав на рівні майстра спорту, в плаванні – на рівні вище першого розряду, у верховій їзді – на рівні майстра спорту. Зате в бігу я був відверто слабкий. Одного разу на першості вузів міста Львова, вже будучи в збірній команді країни з п’ятиборства, в бігу на 5000 метрів я зайняв останнє місце з результатом 16 хвилин 40 секунд. Але років через вісім, також стартуючи на стадіоні, я вже «вибіг» з 15 хвилин, що для мене було досить пристойно».

«Коли я зрозумів, що в плаванні досяг межі, то всі свої сили звернув на біг, де щось можна було вичавити. Я почав бігати по 400 кілометрів на місяць, а це дуже великий обсяг навіть для кваліфікованого бігуна. І головне в цьому – уміння терпіти».

«Колись Федора Степановича Коту – тренера, який багато років опікувався мною, запитали: «В якому виді Ледньов найбільше просунувся за ці роки?». І фехтувальник Кота чесно відповів: «У бігу».

«Я приходив на стадіон у Львові, коли за плечима вже було чотири «відшліфованих» види. Мене чекали бігуни, свіжі, які не отримали і десятої частки мого навантаження. І я біг з ними. Падав і вставав. А в душі зріло переконання: я можу, я повинен, я зобов’язаний!»

«У Москві була висока вологість, спека, але я, прощаючись з п’ятиборством, пробіг здорово. Що поробиш, біг я любив завжди, і в моєму останньому старті Московської Олімпіади-1980 я зробив неможливе. Біг дозволив мені відірватися від ганебного сьомого місця і вийти на третє, здобувши бронзову олімпійську медаль. Цього ніхто не очікував».

«Всі газети писали про той забіг у Москві захоплено, як про символічну передачу естафети. Говорили, що я біг непогано, як локомотив, якому не годиться спізнюватися на кінцеву станцію. Так, я показав свій найвищий результат за все життя в п’ятиборстві. Я пробіг краще свого партнера по збірній СРСР Старостіна, який став олімпійським чемпіоном. Я пробіг краще угорця Сомбатеї, який отримав срібну медаль. Але, найголовніше, я відіграв секунди, що дозволили мені зайняти третє місце».

«Я прагнув виграти у будь-якого, хто зазіхав на мій авторитет».

«Одного разу на обстеженні йому сказали перевірити кров, – розповіла дружина спортсмена Айгюль Газізовна. – Ми чекали місця в шпиталі, приїхали, лягли. І на другий день після оформлення він помер від набряку легенів. Лікар сказав, що й не знав про проблеми з легенями. Я кажу: «Як же так? У вас такий грубезний гроссбух по пацієнту, ми не раз обстежувалися. Невже не можна було уважно подивитися?» Мабуть, багато чого накопичилося в організмі. Не витримав».

«Паша любив подорожувати, – пригадує Айгюль Газізовна. – Ми їздили в країни, у яких він не встиг побувати з командою. Дуже подобався йому Схід: Таїланд, Сінгапур, Північна Корея, Японія. «І чому тут так чисто? – дивувався він. – Ніхто не кидає сміття або недопалки під ноги». Потім він говорив, що до кінця життя треба спробувати потрапити на Еверест. Я питала: «Навіщо?» «Щоб там і залишитися», – говорив він.

ДОВІДКА

Павло Ледньов

Володар семи олімпійських медалей.
Командний залік:
два «золота» (1972, 1980) та «срібло» (1968).
Особистий залік:
«срібло» (1976) і три «бронзи» (1968, 1972, 1980).
Шестиразовий чемпіон світу:
в особистому (1973, 1974, 1975, 1978) і командному (1973, 1974) заліках.
Чемпіон СРСР (1968, 1973) в особистому заліку.
Заслужений майстер спорту СРСР (1972).


За матеріалами 
відділення НОК України у Львівській області 

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ