Оксана Райта: «Хочеться вийти на серйозний європейський рівень»

У Сумах нещодавно відбувся чемпіонат України-2020 з легкої атлетики в приміщенні, який став тріумфальним для випускниці Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Оксани Райти. Бронзова медалістка І Юнацьких Олімпійських ігор 2010 року в Сінгапурі стала чемпіонкою України з бігу на 3000 метрів з перешкодами («стипль-чез»), до того ж зі своїм особистим рекордом – 10 хвилин 13,68 секунди. Останнім часом Оксану переслідували травми, які не давали їй повністю розкритися. Тепер вона нарешті здоровою розпочинає сезон і має на нього великі надії.

– Оксано, вітаємо з перемогою! Попередній раз ти вигравала зимовий чемпіонат України три роки тому – у 2017-му. Відтоді більше зосередилась на бігу на середні дистанції, кросах. Свою коронну дистанцію 3000 м з перешкодами практично не бігала. А тут на чемпіонаті України повернулася до цієї дисципліни – і дуже вдало. Пробігла з особистим рекордом та здобула золоту медаль.
– Однією з причин того, що я не бігала 3000 м з перешкодами, була зміна тренера. Але найбільшою причиною було те, що мене супроводжували травми протягом цих двох-трьох років. Виходило так, що майже всю зиму я пропускала, на весну-літо відновлювалася і не встигала набирати форму. Тому що до стіпелю (стипль-чез – ред.) і до стадіонних змагань потрібно більше готуватися, ніж до якихось вуличних пробігів. І, слава Богу, що цього року в мене нарешті не було ніяких травм і тому була змога виступити на чемпіонаті України в приміщенні. Та ще й виступити добре. Так що я дуже рада.

– Чому змінила тренера?
– Все до того йшло. В нас були деякі конфлікти з тренером Михайлом Сташківим. Всі знають, що Михайло Володимирович непроста людина. Напевно, настав час розійтись. Кілька людей тоді пішло від нього. Я у нього постійно виступала у бігу на 3000 м з перешкодами і все. Мені хотілося спробувати себе ще в чомусь. А найголовніше, що в мене не йшов результат. Мені здавалося, що із зміною тренера в мене таки вийде зрушитись з місця і показати результат. В принципі, я вигравала 3000 м з перешкодами, але я стояла на тому самому місці. Як такої конкуренції, коли я виступала, не було. Були дівчата, але вони були на дві-три голови сильніші від мене, і з ними змагатися я не могла. А коли їх не було, тоді я і вигравала. Таким чином я приносила очки Львівщині і, в принципі, це і задовольняло потреби, які від мене вимагались. Але мені хотілось більшого, хотілось показати результат на якихось інших дистанціях. Зараз я тренуюсь під керівництвом Олега Лещишина. Це молодий тренер, він спеціалізується більше по довгих дистанціях, бігав марафони. Тренує він ще в «Інваспорті» у Львові. В нього, зокрема, тренується Роман Павлик (чотириразовий Паралімпійський чемпіон 2008 та 2012 років – ред.). В Олега Лещишина тренуюся з 2017 року. І тоді я перестала виступати в бігу на 3000 м з перешкодами. Збільшились об’єми тренувань, навантаження, мій організм не був до того готовий і почались травми. Ми ніяк із ним не могли закласти базу взимку і от так от провели два-три роки із травмами.

– Скільки часу тривав підготовчий етап до цього чемпіонату України в Сумах?
– Безпосередньо до нього я не готувалася. Ми з тренером закладали базу, адже готуємось на літо. В Сумах, не форсуючи підготовки, хотіли подивитись, на що я здатна саме тепер. Це чемпіонат України, виходить головні змагання, але багато спортсменів взимку можуть їх пропускати. Для мене це був контрольний старт. Зима насправді показувала, чи буду я влітку бігти стіпель.

– І показала, що будеш...
– Так, я навіть здивувалась, тому що останні два тижні підготовка зовсім не йшла, був збій по плану, я тренувалась по одному разу на день. Думала, що там погано виступлю. Але таке інколи буває, що не готуєшся, а виходить краще, ніж коли спеціально готуєшся.

– На чемпіонаті України ти бігла лідером практично всю дистанцію, потім незадовго до фінішу тебе перегнала одна суперниця, і вже на самому фініші ти її випередила і фінішувала першою. Як загалом пройшла для тебе дистанція?
– Коли я виходила на старт, трошки боялася, тому що бар’єри ми не відпрацьовували – побігла на них лише два рази. Я не знала, чого очікувати і як я взагалі себе поведу по дистанції. Трошки впевненості мені дало те, що я за день до того виступала на 3000 метрів (без перешкод – ред.) і в принципі я знала, на який результат можу розраховувати, тому що між бар’єрами (3000 м з/п – ред.) і гладкою трійкою (3000 м – ред.) зазвичай від 25 до 30 секунд різниці. Не була впевнена, що потраплю взагалі в призи, тому що четверо дівчат показали сильний результат на гладкій трійці. Та мені вдалося, як ніколи, добре стартувати, ніхто мене не обганяв. Я лідирувала і ніхто не хотів мене обганяти, всі пристроїлись за мною. Бігла в комфортному для себе темпі. Трохи берегла сили, щоб їх вистачило на фініш, тому що я знала, що дівчата будуть фінішувати. За два кола до фінішу я пропустила дівчинку вперед і трималася за нею. А в певний час подумала: «Ну все, останнє коло. Оксано, фінішуй. Маєш сили». І якраз добре, що останній бар’єр я краще перейшла, ніж ця дівчинка, і зробила фінішний спурт на останні 40 метрів. Чесно, я думала, що буде більша боротьба від дівчат.

– Коли побачила рекордний час, була здивована чи очікувала приблизно такий результат?
– В принципі я очікувала показати результат 10 хвилин 15-16 секунд, хоча не була впевнена, як піде по бар’єрах, оскільки я їх не відпрацьовувала. Але розраховувала на такий час, можливо, і трошки швидший. Тому що насправді цей результат не є конкурентноздатним на європейському рівні. Для України, можливо, на даному етапі, взимку, це достатньо, але завжди хочеться не просто виграти чемпіонат України, якісь бали заробити бали. Хочеться вже виходити на європейський рівень. І як сказав головний тренер збірної України Сергій Романчук, що я ще не реалізувала себе на цій дистанції. Так, мені хочеться все-таки реалізувати себе. Я не бігала кілька років цю дистанцію, не тренувала бар’єри і все-таки відчула, що це моя дистанція. Мені подобається бігти 10 км, 5 км, я хочу також на них показати хороші результати, але найбільше хочу таки на стіпелі реалізуватися повністю.

– Кваліфікаційний норматив на Олімпійські ігри 2020 року – 9 хвилин 30 секунд. Зрозуміло, що від твого результату до цього нормативу дуже велика віддаль. Проте, наскільки реально наблизитися до нього в цьому сезоні?
– Я розумію, що це дуже складно. Мені, звичайно, би дуже хотілось. Було б неправильно сказати, що я б не хотіла спробувати, бо в кожного спортсмена є мрія потрапити на Олімпійські ігри. Результат насправді є високим для України, потрібно бігти по рекорду України щоби хоча б виконати норматив на Олімпійські ігри. Мені здається, від України реальний шанс потрапити на Олімпіаду є в Наталії Стребкової. Вона дуже сильна спортсменка.

– Після чемпіонату України вона заявила, що хоче повернутися в стипль-чез?
– Так, і якщо вона це зробить, я буду дуже рада, тому що на Олімпіаді може бути представниця з України. Я за нею вболіваю. І, звичайно, вболіваю за себе. Мені би хотілось також поборотися, тому що сказати, що я не хочу, і що в мене немає можливостей, що я в себе не вірю – це не правильно. Треба боротися, будувати плани, треба брати якнайвищу планку і намагатися до неї дотягнутися. В мене все буде побудовано так, щоб показати результат весною і влітку. Для цього потрібно багато зборів і багато зборів, проведених в горах. Як показує практика, багато спортсменів зараз просто живуть на зборах в горах. Хтось їде в Кенію, хтось в Киргизстан. Без гір зараз не обійдешся. МИ планували збори в Туреччині, але там погода буде не дуже сприятлива і наша група, з якою я збираюсь їхати, змінила плани і ми невдовзі їдемо в Киргизстан на тренувальний збір. Після того планую поїхати на нижчі гори в Україні. Дай Боже, щоб проведена робота була вдалою і тоді буде результат. Весною планую взяти участь в чемпіонаті України з бігу на 10000 м. Будуть ще чемпіонат України, Кубок України, командний чемпіонат України – на цих змаганнях якраз буду пробувати показувати результат. Можливо, будуть якісь міжнародні старти за кордоном.

– 5 березня тобі виповнилося 27 років. Скільки в тебе ще є мотивації, бажання, сил виступати? Скільки собі ще даєш часу щоб вийти на той рівень, який ти хочеш?
– Взагалі хочу бігати стільки, скільки зможу. А от щоб піднятися до того рівня, який я хочу, вже давно був час, давно була пора. На жаль, не складалося. І перед Новим роком я дала собі обіцянку, що цей рік буду робити все можливе щоб піднятися все-таки на хороший рівень. І якщо мені це не вийде... Ні. Я буду боротись до останнього. Напевно, це була погана ідея давати собі рік. Але рік почався добре. І я все-таки маю великі надії, що цього року все буде гаразд.

– Є думка, що стипль-чез – чи не найважча дисципліна легкої атлетики. Згідна з таким визначенням?
– Кожна дисципліна важка по-своєму. Так, стіпель має свої особливості, але якщо відпрацьовувати техніку і бути готовим до неї, то не так і складно.

– Розкажи, як пройшли останні роки поза легкою атлетикою? Що нового у твоєму житті?
– Закінчила два університети – Львівський державний університет фізичної культури і НУ «Львівська політехніка» (спеціальність – публічне управління та адміністрування). Вдячна університетам за здобуту освіту, за те, що вони мені допомагали. Але я відчувала себе вічним студентом і, слава Богу, що це все закінчилося. Зараз в мене є час виключно для легкої атлетики і зараз мене ніщо не відволікає.

– Ти сама з Сокальщини. Де мешкаєш у Львові?
– Так, я з села Скоморохи, що біля Сокаля. Почала займатися легкою атлетикою в Сокалі, зараз проживаю у Львові. Винаймаю житло, тому що не маю можливості придбати свого.

– В особистому як справи, коли це не секрет?
– Ні, не секрет. В мене є хлопець, ми вже півтора року разом. В нас все гаразд. Особисте життя є (Сміється). Наступні питання будуть від батьків: «Коли весілля?». А потім: «Коли діти?» (Сміється).

– Можливо, маєш бажання доповнити нашу розмову чимось, що є важливим у твоєму житті?
– Мені здається, в моєму житті важливим є не здаватися. І важливо себе реалізувати, тому що якщо про щось мрієш, якщо це справа твого життя, то як би важко не було, скільки би не було перешкод, важливо не здаватись і боротись до кінця, аж поки доб’єшся свого. Яскравим прикладом є Дмитро Дем’янюк (львівський стрибун у висоту, випускник ЛДУФК – ред.). В нього травма на травмі, але він не здається, бореться до кінця і це хороший приклад для мене.

– Для себе ти можеш бути також прикладом. 2010 року тобі так само дуже не просто було відібратись на І Юнацькі Олімпійські ігри в Сінгапурі.
– Так. Хоча знаєте, мені зараз здається, що коли дивлюсь назад, це було важко, але юнацький спорт набагато легший, ніж дорослий. В юнацькому віці половину справ за тебе роблять тренер, батьки, організації, федерації. А коли ти вже входиш у дорослий спорт, тобі потрібно більше думати самому – за своє життя і свою спортивну кар’єру. В цьому сенсі юнацьких спорт легший, ніж дорослий. І головне – не форсувати події в юнацькому спорті.


За матеріалами тижневика «Вісник» 

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ