Мина Мазайло на сцені ЛДУФК

4 червня 2009 р. театр «Мета» (Молодіжний Експериментаторський Театр Аматорів) презентував комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло» (Режисер-постановник – Зоряна Грегорійчук).
Глядачі спортивного університету (і не тільки) мали можливість спостерігати за досконалою грою акторів, перевтіленням їх побутових спокійних образів у галасливі та цікаві. Майстерність, сценічні костюми, строкаті декорації, хвилина подиву, мить здивування і усмішок на обличчі глядача – все разом створювало позитивний фон для актуального сюжету. 
Події театральної постановки розгортаються надзвичайно динамічно та швидко. В одній звичайній родині відбуваються надзвичайні речі, суперечності, дискусії, ведуться переговори, відкриті голосування та побутові розмови про нові рукавички за «три сорок». З’являється багатенько відповідей на одне запитання: «Що у нас в квартирі робиться?» – пишуться листи, телеграми, всі «сушать» голову над питанням «як прізвище в рагсі міняють?»
Тим часом Уля Розсоха намагається знайти підхід до Мокія «з мрійними, але злими очима». До нього ж, як до справжнього українця можна підступитися тільки з українського боку. Виявляється, одне українське слово має ще декілька красивих варіантів. Наприклад, бразолійний – темно-синій, бринить по руському – «звучить».
Слова і речення заплітаються навколо україномовного питання: «Чи чистою укрмовою написано чи робленою, чи попсованою». Величезний хаос, галас та буря здійнялися навколо телеграми: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди».
Отож, потрібно вибрати «нормальне» прізвище, яке всі оцінять позитивно і схвально. Звичайно, варіантів з’являється багато. Наприклад, оригінальне, демократичне, живе прізвище – Мазайло-Квач.
Герої сперечаються: чи українкою є людина, якщо прізвище – Розсоха, очі, губи, стан… – все українське?! Це все науково-серйозно. Зокрема, пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла – 55,04, а в Улі «у вас тут теж український індекс…»
З одного боку триває довгий, але плинний процес українізації. З іншого – Мазало вправляється говорити по-людському: «Пахнет сєном над лугами…»
Рятувати катастрофу по телеграмі приїхала тьотя. Здивована, що на вокзалі великими літерами написано не «Харьков», а «Харків». І знову довготривала дискусія на болючу тему: прізвище українське, і не зовсім по нашому. Аргументи виявляти не потрібно, вони зовсім прості: «Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада».
Дядько Тарас кожного разу ревно захищається за своє, рідне, примовляючи: «Українозатори». У вирі суперечок і переконань, подій і миттєвостей, запеклий українець Мокій: «Потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово. Щоб не пропало, знаєте, щоб пригадалось воно на нове будування».
Створюється президія навколо проблеми: «… Життя – то є все…». Постають запитання: «Що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Кого у вас називають українцями?». Гаряча дискусія аж до моменту: «Прекрасно! Геніально! Мазєнін…» Головний винуватець вже задивляється на себе новесенького з новеньким прізвищем:
«А-а, добродій Мазєнін?»
«Зайдімо, дуже приємно – Мазєнін».
«Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін…»
… Прем’єра комедії Куліша відбулася 22 березня 1929 р. у Дніпропетровському театрі ім. Шевченка. Вже тоді герої мистецького твору виходили за рамки сторінок. Вони були живими персонажами серед українського народу.
 Сюжет п’єси Миколи Куліша не втрачає актуальності і сьогодні. Родинні звичаї та традиції є окремою, але єдиною і незаперечною складовою сутності українців. Проте деякі із них, маючи намір пристосуватися до інших, щоб стати не такими непересічними, фантазують на тему пошуку статусів, привілеїв, переваг на зразок «вдалих» прізвищ. Вже їм Сірко чи Мазайло не по духу. Хочеться, щоб обов’язково було Сіренков або Мазєнін, не Вареник, а Пирогов. 
Маючи коріння на українській землі, ми раптом надзвичайно сильно бажаємо прихопити чогось інноваційного, презентабельнішого, європейського. Насправді забуваємо, що неможливо дійти до Європи через Азію. Спочатку бажано перевернути свої ментальні цінності, змінити якщо не себе, то хоча б мальви під вікном у мами вдома на зелений безкорисливий газон, і тоді мандрувати у пошуках кращої долі. 
Ми можемо бути лише тими, кими ми є. Або в іншому разі не варто намагатися залишитися в історії як особистості. Мінлива погода. Мінливий розклад поїздів. Мінливе меню в ресторані. Мінливі мрії. Нація – єдина. Але сучасність народжує багато винятків, які цілують чужі пороги замість своєї теплої рідної землі. Людина все своє життя бореться за місце під сонцем, прикрашає себе цінностями, обвішує нібито вдалими рішеннями. Та чи у правильному напрямку ми йдемо до мети? 
«Я – українець Петро Сорока», «Я – українка Марія Коваль», «Він співак Олег Скрипка», «Це актриса Руслана Писанка», «Вона школярка Роксолана Вітер», «Ми – гурт «Ватра». А хто ти, людино?... Вирішуйте самі: чи будучи Мазайлом прагнути називатися «Мазєніном», чи будучи Сонцем відкликатися на «Луну»…

Іванна ЛИТВИНЕЦЬ.