Погляньте! Це – сучасна українська ікона

Твори львів'янок — сучасний модерний іконопис із дотриманням усіх канонів. В ньому віддзеркалене сучасне бачення юними мисткинями шляхів подальшого розвитку сакрального малярства. Вивчивши теорію і практику візантійської іконографії, засвоєне втілюють у власних творах. Стверджують, що до творчості їх надихає віра в Бога: «Пропонуємо замислитись над Божественними символами, відчути їх серцем так, аби відізвалася душа».

Ікона (з грецької EIKLUV — зображення) — зображення Бога або святого, якому поклоняються, образ, божество. Християнське іконописання пройшло драматичну історію становлення. Його Святий опікун ап. Лука, зза переданням, першим зобразив Марію і Богодитя на дошці столу, а теоретик Псевдо-Діонісій Ареопагіт у трактаті («Корпус Ареопагітікум») запровадив іконописний канон. Внесок українських іконописців утвердив понад тисячолітнє існування в Україні національного різновиду на тлі космополітичного з природи мистецтва ікони. Відколи в ХІ-ХІІ ст. Київ став центром такого мистецтва, ікона близько восьми раз змінювалася. Найвідчутніше — в часи ренесансу та наступного по ньому бароко. Позбавлений абстрактності образ олюднився: наділений характерною зовнішністю, рисами психологізму. Фігури святих матеріальні, урухомлені в позі й жесті.

Болючих коректив завдала іконі російська церква защепленням чужого для українського малярства класицизму. Відтак гальмований розвиток іконопису обірвався під тиском атеїстично налаштованої доби. Короткий епізод іконописання Михайла Бойчука та його школи на початку XX ст. не зрушив з справу пошуку форми задля втілення високої християнської мети. Тільки в діаспорі творчо переосмислювали ікону, віднаходили й зберегли її найкращі риси. І як впала завіса й перед зчудованими очима не так давно совєтського обивателя, а нині шукача стежки до Бога, постала вона — незнайома й невпізнавана (звикли-бо до реалістично трактованих, тривимірних, майже відчутних на дотик зображень XIX ст.), — пострадянське суспільство було шоковане. Випадки жорсткого неприйняття нової ікони в минулому. Новому поколінню митців в процесі реставрації давніх образів було явлене розуміння істинної суті мистецтва ікон. Олена Смага: «Якось, реставруючи ікону, відчула, що вона мені надзвичайно близька, схотілося її намалювати».

Сучасна ікона незвична. її площинність визволяє ікону від диктату місця і часу. Сповнені прадавнього символізму локальні барви, дивні пропорції — завеликі очі, щоб бачити Бога, та вуха, щоб чути мудрість Його. Так художниці відроджують традиції, започатковані ще від романського мистецтва, мистецтва ікони XII ст., фрескового малярства Каппадокії. У творчості вони дотримуються морального настановлення: канони Бога і Божественного, як і сама сутність Його не може бути змінною, відтак і ікона не може стати іншою. Сьогодні, коли людина потребує особистісного досвіду чуда, уважно вдивляючися в ці образи, сприймімо їх як внутрішню молитву. Всі, хто вже побачили їх, говорять, що тим мисткині подарували їм радість.