Андрій Пістун: "Ми самі собі готуємо конкурентів"

Кілька днів тому Федерація боротьби України оприлюднила імена кращих спортсменів та тренерів країни за підсумками 2009 року. В номінації «Кращий тренер з жіночої боротьби» перше місце посів викладач кафедри атлетичних видів спорту Львівського державного університету фізичної культури, заслужений тренер України  Андрій Пістун. Зазначимо, що за останні сім років Андрій Ігорович подібного визнання добився вп’яте.

- Найцікавіше, що 2009 рік розпочався з повного провалу, – почав розмову  пан Андрій. – На Кубку України, який у січні відбувся в Хмельницькому, мої вихованки виступили просто жахливо – жодна з них не зуміла здобути почесний трофей. Після цього ми внесли певні корективи в тренувальний процес і вже в березні на Кубку світу в китайському місті Тайюань, де змагалися вісім найкращих збірних планети, просто блискуче виступила Людмила Балушка. У вазі 48 кг вона здолала всіх суперниць, а Алла Черкасова (63 кг) стала другою. 

- Проте це був лише початок доволі успішного сезону.

- Так. На чемпіонаті України мої дівчата виграли чотири «золота» з семи можливих. На найвищу сходинку зійшли все та ж Балушка, а також Олександра Когут (51 кг), Оля Нарепеха (55 кг) і Юля Остапчук (63 кг). Остання згодом увійшла в історію європейської боротьби – стала першою і наразі єдиною на континенті триразовою чемпіонкою серед молоді. На жаль, на дорослому чемпіонаті світу Юля трохи «перегоріла» і посіла лише 9-е місце.  

- Зате дві інші ваші вихованки повернулися додому з медалями.

- Я, до речі, не вважаю, що Остапчук провалила чемпіонат світу. Просто для неї не все склалося найкращим чином. Але це ж спорт, в ньому завжди хтось перемагає, а хтось програє. Юля боролася до останнього, придбала неоціненний досвід і я не сумніваюся, що він їй стане в нагоді в майбутньому. Адже у неї ще все попереду. Що ж до виступу у Хернінгу (Данія) Балушки і Когут, то їхні бронзові нагороди – наразі найвище досягнення на сьогодні і їхнє, і моє, як тренера. Тож зрозуміло, що додому ми повернулися в гарному настрої. Але у Львові нам його добряче зіпсували.

- ???..

- Все банально і просто. Нас трьох – Балушку, Когут і мене – запросила на вшанування Львівська облдержадміністрація. Знаєте, ми розуміли, що золоті гори нас там не чекають, але коли нас, а також бронзову призерку з фехтування Анфісу Почкалову та її тренера нагородили лише почесними грамотами і квітами, то ми були в шоці. Скажу відверто – такого приниження ми не очікували. Не знаю як нашим чиновникам, а мені перед дівчатами було соромно, що їхню працю таким чином «оцінюють» керівники області. Щоправда міська влада не зробила й цього…  

- Балушка на шляху до фіналу програла іншій львів’янці Марічці Стадник, яка виступає за Азербайджан. Причому було чимало розмов, що останній здолати вашу ученицю допомогли арбітри.

- Напевно не варто сьогодні говорити про суддівство – це тема для окремої розмови. Скажу лише, що в мене, як тренера, були певні претензії до роботи рефері. Хто б що не говорив, але не помітити його симпатій до Стадник було не можливо. Звичайно, це додавало впевненості Марічці і, навпаки, мало негативний психологічний вплив на Людмилу. Проте ми не робимо з цієї поразки трагедії і не сумніваємося, що прийде свято ще й на нашу вулицю.

- А як ви особисто ставитеся до того факту, що наші борчині захищають спортивну честь інших країн?

- А як до цього можна ставитися? Звичайно, що я від цього не в захваті. Адже по-перше, ми втрачаємо потенційних переможців і призерів змагань найвищого світового рівня, а по-друге, готуємо самі собі більш ніж серйозних конкурентів. Більше того, останній чемпіонат світу серед жінок в командному заліку виграла збірна Азербайджану, кістяк якої складають українки. А найкумедніше, що вони, навіть вже будучи представницями інших держав, продовжують тренуватися в Україні. Додам, що процес цей продовжується – перспективні наші дівчата й далі їдуть на Кавказ. 

- Я в жодному разі дівчат не виправдовую, але ж ви самі наочно щойно розповіли, як «цінують» спортсменів у нашому місті.

- І саме тому напевно не випадково та ж Почкалова, як і ще одна знаменита фехтувальниця Яна Шемякіна, мають намір змінити місце прописки.

- Але вони принаймні не збираються змінювати громадянство.

- Я також вже не раз думав про те, щоб поїхати зі Львова куди-небудь на Схід чи Південь України – повірте, пропозицій не бракує. Але й мої учениці також не збираються захищати спортивну честь інших держав.

- А вас особисто попрацювати за кордоном запрошували?  

- Так, і не раз. Найбільш конкретна пропозиція була тренувати збірну Тунісу. Обіцяли зарплатню в 6 тисяч євро. Причому для них завданням номер один є підготовка збірної не до чемпіонатів Африки та світу, або до Олімпійських ігор, а до Ісламських ігор. Більше їх нічого не цікавить. Слушно буде зауважити, що при цьому вони одразу дають зрозуміти, що їхати до них на роботу ти повинен сам, без своїх учениць з України. Їм потрібно щоб ти тренував виключно їхніх місцевих спортсменок. Те саме стосується Нової Зеландії, для якої головні змагання це Ігри Співдружності. Досить настирливо запрошують і до Австрії. До речі, нещодавно їхня збірна приїздила на тренувальний збір до Львова.

- І що, з якими враженнями вони повернулися додому?

- Від наших умов вони були в шоці. Їх дуже вразило, коли тренування відбувалися в залі, де температура повітря була ледь вище нуля градусів. І зовсім їх вбило, коли виявилося, що в душі немає гарячої води. Також вони не розуміють, для чого наші дівчата перед змаганнями зганяють вагу. У них подібне не  практикується – це ж шкідливо для здоров’я, так вони говорять.

- І часто вам доводиться проводити тренування в подібних умовах?

- Відсутність спеціалізованого залу для боротьби – чи не найбільша проблема в місті. Тому я вдячний, що керівництво обласної ради ФСТ «Динамо» надає нам зал для тренувань. Ну а які там умови – це вже інше питання.

- Окрім «Динамо», хто ще допомагає вам досягати таких високих спортивних результатів?

- Наші перемоги і медалі – це результат співпраці (в якому порядку називаю, значення немає) ШВСМ, «Динамо», обласної Федерації греко-римської боротьби та Львівського державного університету фізичної культури. Стосовно останнього скажу, приємно, що в ньому знову повернулися обличчям до спорту і зараз там навчається чимало спортсменів високого класу. Маю на увазі не лише борчинь, хоча й серед моїх учениць чимало студенток ЛДУФК – Черкасова, Остапчук, Ващук, Балушка… Вчаться у виші й ті ж фехтувальниці Почкалова і Шемякіна, які до речі дружать з моїми вихованками, а знані боксер Андрій Котельник та важкоатлет Ігор Шимечко стали аспірантами. Вважаю, що все це лише піднімає престиж ЛДУФК.

- Наостанок, можливо, дещо несподіване запитання – чому ви не працюєте з чоловіками?

- Я починав якраз з хлопцями, але деякі з них приводили з собою на тренування молодших сестричок, яких не було з ким залишити вдома. Деякі з них попросилися позайматися. З цього все й почалося…