Юрій Нікандров: "Мрію завоювати олімпійську медаль"

Один з провідних вітчизняних майстрів стендової стрільби  львів'янин Юрій Нікандров цьогорічний сезон завершив перемогою у фіналі Кубка України. Завоювати почесний трофей студенту другого курсу факультету спорту Львівського державного університету фізичної культури було особливо приємно - змагання відбувалися в рідній для снайпера Одесі.

- Це був мій перший сезон у дорослому спорті, бо ще торік я змагався, як правило, з юніорами, - почав розмову Юрій. - Закінчив сезон перемогою у Кубку країни. Загалом, не можу сказати, що досяг максимуму із запланованого. Зокрема, на чемпіонаті України я став тільки другим, бо до "золота" забракло лише одного влучного пострілу. Та найприкріше, що через фінансові проблеми я не поїхав на чемпіонат світу - у Міністерстві сім'ї, молоді і спорту України не знайшли грошей на поїздку. Залишається сподіватися, що в наступному році подібні казуси не повторяться.

- З чого почалося для тебе захоплення стендовою стрільбою і чому власне ти обрав саме цей вид спорту?
- Якщо зважити на те, в якій родині я з'явився на світ, то напевно нічим іншим, окрім стендової стрільби, я й не міг займатися. Адже цим видом спорту захоплювалися мої мама, батько й дідусь. Причому, всі вони були спортсменами високого класу - неодноразово привозили нагороди з чемпіонатів світу і Європи та різноманітних міжнародних змагань. А дідусь у складі збірної СРСР брав участь аж у трьох Олімпіадах - у Мельбурні, Римі й Токіо.

- І з якого віку ти взяв до рук рушницю?
- Усе почалося з полювання, на яке мене вперше взяли в п'ять років. А тренування на стрілецькому стенді почав відвідувати з дев'яти  років. Але всерйоз про професіональну кар'єру в спорті вперше задумався 2003 року. Цікаво, що вперше на змагання в інше місто я приїхав саме у Львів. Було мені тоді 12 років.

Віктор Прокопенко навідувався на стрільбище

- Але до Львова ти приїхав з Донецька...
- На жаль, на початку нового тисячоліття ставлення до стендової стрільби в Одесі значно погіршилося. Це вже згодом олімпійський чемпіон Микола Мільчев почав виправляти ситуацію на краще і нині вона більш-менш нормалізувалася. Тому, коли влітку 2004 року мене запросили в Донецьк виступати за спортивний клуб "ІСД" (індустріальний союз Донбасу), я погодився. Це було спільне рішення моє і батька, якого запросили працювати в цей же клуб тренером. На той момент я закінчив 9-й клас середньої школи і
поступив на навчання в Донецьке училище олімпійського резерву імені Сергія Бубки.
- Чим запам'ятався тобі донецький період життя?
- Умови для тренувань у клубі "ІСД" були непогані - нас забезпечували всім необхідним. Не було проблем і з виїздами на тренувальні збори та змагання. Тож за чотири роки я досягнув чималих успіхів. Зокрема, 2006 рокук в Словенії став бронзовим призером юніорського чемпіонату Європи. Окрім того, потрапляв до числа призерів етапів Кубків Європи та світу. А ще пригадується спілкування в Донецьку зі своїм земляком, знаним футбольним тренером Віктором Прокопенком, який тоді працював у "Шахтарі".
- Ти був з ним знайомий раніше, чи ваші дороги перетнулися в Донецьку?
- Віктора Євгеновича я знав з дитинства - він був справжнім фанатом футболу. Його улюбленим відпочинком було полювання. Саме спільне хобі і звело його з нашою родиною. У Донецьку він частенько навідувався до нас на стрільбище, аби постріляти з рушниці і заодно провідати нас з батьком. У моїй пам'яті Віктор Євгенович назавжди залишиться людиною, в якої надзвичайно світла аура. Поспілкувавшись з ним кілька хвилин, отримував заряд бадьорості на увесь день. Так було і за день до його смерті, коли я з ним востаннє говорив по телефону.
- Закінчивши Донецьке УОР, ти продовжив навчання у Львівському державному університеті фізичної культури...

Рушниця за 10 тисяч баксів

- У Донецьку залишатися ми з батьком не бачили сенсу. Справа в тому, що на той час (літо 2008 року - Авт.) керівництво "ІСД" вирішило закрити у клубі відділення стендової стрільби. А на навчання до Львова мене запросив знаний львівський тренер Віталій Грибовський. Батько якраз вів переговори щодо роботи в Польщі (нині він є головним тренером збірної цієї країни) і не був проти, аби я перебрався до столиці Західної України і тренувався у Віталія Васильовича.

- І як тобі умови для тренування та навчання в місті Лева?
- Наразі мене все влаштовує. Щодо тренувального процесу, то стрільбище у Львові значно краще, ніж у Донецьку чи в Одесі. Патронами та мішенями я забезпечений. Тренер володіє сучасною методикою підготовки. А що ще потрібно спортсмену?.. З навчанням також особливих проблем немає. Щоправда, на заняттях я буваю значно рідше, ніж хотілось би. У мене на першому місці - тренування і змагання. Дуже хочеться досягнути результатів світового рівня. У юніорах у мене виходило непогано, а в дорослих - це зовсім інший рівень. Тут мені ще працювати і працювати. Та вірю в себе й свого тренера. Мрію завоювати олімпійську медаль.

- Цікаво, у яку "копійку" обходиться таке задоволення, як заняття стендовою стрільбою?
- Рушниця належної якості вартує в районі 10 тисяч доларів США. Один патрон - у гривнях 4 - 4,5, а мішень - 2 гривні. За рік разом із змаганнями кваліфікований стрілок робить від 15 до 20 тисяч пострілів. От і підрахуйте, скільки це вийде. А ще ж на змагання потрібно кошти на дорогу, проживання, харчування...

- На твою думку, яка якість у стендовій стрільбі є найголовнішою?
- Дрібниць у нас не буває. Але я вважаю, що на перше місце виходить психологія. На змагання найвищого рангу насправді суперснайперів приїздить чимало. Але перемагає той, кому найкраще вдається впоратися з нервами - надто висока ціна кожного промаху.

"Спортивка" всеукраїнська газета
№113(470) від 10 грудня 2009 р.