Михайло Сениця: "Наша акробатична піраміда заслуговувала на рекорд"

Якось уже звиклося, що окрасою тієї чи іншої події є виступ львівських акробатів, які своїми номерами спочатку затамовують подих усіх присутніх, а потім – як нагороду отримують шалені оплески. Та в ці хвилини мало хто замислюється, що будь-який виступ тепер уже титулованих акробатів - це результат численних тренувань і недоспаних ночей їхніх наставників Михайла та Аліни Сениці. Навіть святкування 35-річного ювілею голови сімейства Сениць Михайла не обійшлося без робочих буднів. Обоє розуміють, що лише фанатична відданність улюбленій справі може принести високий результат, а він уже є. Їхні вихованці є срібними призерами чемпіонату Європи та світу. На черзі - золота вершина...   

Кульчицький хотів з мене зробити футболіста

– У спортивну секцію мене привела рідна сестра, - пригадує один із наставників наших акробатів, викладач кафедри гімнастики і хореографії Львівського державного університету фізичної культури Михайло СЕНИЦЯ. - Вона хотіла, аби я займався гімнастикою, а сама відвідувала секцію легкої атлетики. Ось вона і привела мене в зал спортивного товариства "Трудові резерви", де на той час (1981 р.) культивувалася спортивна гімнастика і акробатика. Згодом у школу, де я навчався (Львівська середня школа №27), прийшов тренер з гімнастики Андрій Григорович Лосик і запросив мене до себе на тренування. Прийшов знову ж таки із сестрою, підтягнувся на перекладині вперше в житті аж 10 (!!!) разів. Та не довго затримався в гімнастиці. Після тижня занять тренер запропонував мені спробувати себе в акробатиці, наставником якої був Богдан Володимирович Голотко. Тут і почалася моя спортивна кар'єра в акробатиці. Пройшов низку змагань різного рівня. Але був момент, що міг піти з акробатики, бо непогано грав у футбол і наш уславлений гравець "Карпат", володар Кубка СРСР Ігор Кульчицький 1986 року запропонував мені продовжити кар'єру у карпатівській школі. Я довго вагався, але мама настояла аби я й надалі займався акробатикою у "Трудових резервах". У чоловічій "четвірці" я був "нижнім", а окрім цього ще й стрибав на акробатичній доріжці. Тоді це був один вид спорту, який об'єднував стрибки і групові вправи. У стрибках я практично виконував норматив майстра спорту СРСР, але упродовж 1989 року (Михайло навчався у дев'ятому класі - Р.Ц.) переніс три травми, після яких щоразу було важко відновлювати спортивну форму. Тому вирішив завершити кар'єру.

Закінчував середню школу вже у Дрогобичі

Та сталося так, що один із "четвірки" ("нижній") дрогобицьких акробатів зламав ногу і мене попросили його замінити. Я довго не думав і зі Львова поїхав тренуватися в Дрогобич, де наставником був нині заслужений тренер України і президент Федерації гімнастики Львівщини Роман Іванович Веклюк. Попри те, що часу, аби звикати до нових партнерів по "четвірці" не було, через три місяці ми стали бронзовими призерами турніру в Києві. Пішли й інші успіхи - ми стали переможцями і призерами цілої низки міжнародних турнірів. Особливо закарбувалася в пам'яті перемога на турнірі в Тирасполі. А акробатична наша піраміда ("нижній" (М.Сениця) стояв у "берізці", а на ньому - ще троє) досі не має аналогів у світі. На жаль, не має ні фотографії, ні відео, яке б це підтвердило. Тому до Книги рекордів Гінесса наша піраміда не потрапила.
Того ж 1992 року я закінчив Дрогобицьку середню школу №5 і вступив на навчання у Львівський "інфіз" разом із партнерами по "четвірці". Тренувалися у звичному для мене спортивному залі "Трудових резервів". А завершив активні виступи після того, як у нашій "четвірці" травмувався "верхній", через що ми не пройшли останній відбір до чемпіонату світу. Відтак, найбільше, чого досягла наша "четвірка" – фіналісти першості СРСР у Воронежі та Кубку СРСР, який проводився на львівському велотреку. Також двічі ми перемагали на престижному міжнародному турнірі "Зірки над Бугом", який традиційно пафосно проходить у Вінниці.

Без Аліни не став би тренером     

З тренерською кар'єрою мені дуже посприяла моя дружина Аліна, з якою ми познайомилися в "інфізі". Разом ми розпочали працювати на Сихові у Центрі творчості МЖК-1. Я, будучи студентом третього курсу, коли побачив у залі понад 70 дітей, які прийшли на тренування, чесно зізнаюся розгубився. Аліна на той момент уже мала побільше практики й поступово мене почала втягувати в тренерську роботу. Згодом ми розділили цю велику кількість дітвори на різні групи (перспективні, оздоровчі й т.д.) й стало значно легше працювати. Пам'ятним епізодом роботи на Сихові став момент, коли до Вікторії Терещук (нині студентка четвертого курсу ЛДУФК) приїхав братик і вона його взяла із собою на тренування, бо не було з ким вдома залишити. Цим братиком був Ростислав Романяк, який згодом під нашим чітким керівництвом разом з партнерами по «четвірці» став дворазовим чемпіоном України, срібним призером чемпіонатів світу та Європи. Попрацювавши п'ять років на Сихові, ми перебралися у зал на вулиці Дудаєва, який з 2000 року для нас з Аліною став другою рідною домівкою, бо тут ми разом з нашими вихованцями проводимо левову частину часу. Результат не змусив себе довго чекати – наші вихованці стали призерами чемпіонатів Європи та світу. Усі ці успіхи я напряму пов’язую з досвідом і вмінням моєї Аліни. Вочевидь, без неї я б не став тренером такого рівня. Разом ми створили і "Театр спорту ЛДУФК", про який уже знають не лише в Україні, а й за кордоном. Та віриться, що наші найграндіозніші виступи ще попереду.

На фото: титулована львівська "четвірка" разом зі своїми наставниками Михайлом і Аліною Сеницями (у центрі).