Заслуженим Василь Бусол став у ЛДУФК

2009 рік став особливим для проректора зі спортивно-навчальної роботи Львівського державного університету фізичної культури, доцента, кандидата педагогічних наук, майстра спорту Василя Андрійовича БУСОЛА. На початку вересня указом Президента України цьому фахівцю присвоєно звання "Заслужений працівник фізичної культури і спорту".

- Дозвольте особисто привітати Вас з цією найвищою нагородою, яку може отримати працівник сфери фізичної культури і спорту.

- Дякую. Дійсно обмежене число людей нашої галузі відзначені такою високою нагородою.

- Чи не стало для Вас це приємною несподіванкою?

- До деякої міри так. Хоча одного разу мене уже представляли до цієї нагороди. Але тоді (три роки тому) подання не пройшло. Цього разу від нашого університету були оперативно оформлені всі необхідні документи, було сприяння з боку обласної адміністрації. До Дня фізичної культури та спорту указом Президента України мені присвоїли звання "Заслужений працівник фізичної культури і спорту". Цим же указом ректору ЛДУФК Євгенові Приступі присвоїли звання "Заслужений діяч науки і техніки України". 

- Де і коли проводилося офіційне вручення нагороди?

- Офіціоз відбувся у секретаріаті Президента України 17 вересня. 

- Під час урочистостей ви, напевно, подумки згадали свій спортивний шлях...

- Проаналізував співпадіння: цього року виповнилося 40 років моєї праці в ЛДУФК, минуло 10 років відтоді, як мені присвоїли звання "Заслужений тренер України" і тепер ще одне почесне звання - "Заслужений працівник фізичної культури і спорту".

- Василю Андрійовичу, пригадайте, як ви потрапили на роботу в університет фізичної культури?

- Це сталося напіввипадково. Почав свою трудову діяльність у Тернополі, де працював тренером з фехтування у дитячо-юнацькій спортивній школі (1967-1969 рр.). Були й перші успіхи. Команда Тернопільської області на Всеукраїнській спартакіаді школярів посіла високе, як для цього краю, восьме місце з-поміж 23 областей. Зазначу, що у Тернополі, за відсутності фахівців мені довелося працювати з усіма видами фехтувальної зброї. Саме під час цієї грандіозної Спартакіади школярів до мене підійшла дружина відомого тренера Вадима Андрієвського, котрий на той час був ректором тоді ще Львівського інституту фізкультури, й запросила мене, як молодого фахівця, на роботу у наш "інфіз". Це була доволі приваблива пропозиція. Проте я вагався, бо в Тернополі мені обіцяли надати квартиру, а дружина в той час була вагітною. Порадившись з дружиною та батьками, вирішив переїхати до Львова у вересні 1969 року.

- Як на той момент називалася кафедра, куди ви потрапили на роботу?

- Кафедра фехтування і боксу.

- Хто очолював кафедру?

- Сладков Едуард Денисович, на жаль, нині покійний. Також, як і я, він був фехтувальником. Та й, загалом, за всю історію кафедри завідувачами були лише фехтувальники. Почав на цій кафедрі працювати і я. На відміну від Тернополя, у Львові мені довелося працювати лише з одним видом фехтувальної зброї - рапірою, бо я майстер спорту з фехтування на рапірах. А в 1972 році за пропозицією уже згадуваного Вадима Андрієвського мене скерували до Москви на навчання в цільову аспірантуру. Три роки у столиці СРСР готував дисертацію, яку успішно захистив й повернувся в інститут працювати уже старшим викладачем. Згодом, 1982 року, мені присвоїли звання доцента. 1993 року з приходом нового ректора Мирослава Герцика став завідувачем кафедри фехтування та боксу. За цей тривалий час підготував бататьох майстрів спорту, з-поміж яких були члени національної збірної України. Звісно, така плідна робота не могла бути непоміченою і 1999 року мені присвоїли звання "Заслужений тренер України". З 2007 року працюю проректором ЛДУФК зі спортивно-навчальної роботи, поєднуючи з роботою на посаді завкафедрою.                 

- Коли Вас обрали головою обласної федерації фехтування?

- З 1993 року й досі очолюю Львівську обласну федерацію на громадських засадах. За цей час нам вдалося згуртувати тренерський колектив, який працює у різних спортивних школах, шість з яких культивують фехтування. Не варто забувати, що на початку 90-х зі Львова за кордон виїхало більше 30 тренерів з фехтування, розвиваючи його у інших країнах, працюючи навіть з національними збірними. Проте останні успіхи наших фехтувальників свідчать про плідну роботу молодих тренерів. Насамперед мова йде про Андрія Орліковського, завдяки якому нинішня жіноча шпажна команда України сформована виключно з львів'янок - Яна Шемякіна, Анфіса Почкалова, Ольга Задорожна, Ксенія Пантєлєєва. Сподіваємося усіх їх побачити на найближчих Олімпійських іграх у Лондоні. Обнадіює й останній успіх нашої студентки ЛДУФК Анфіси Почкалової, котра завоювала бронзову медаль на чемпіонаті світу серед дорослих. Найбільше досягнення Яни Шемякіної - золота медаль чемпіонату Європи серед дорослих і чемпіонка світу серед юніорів.

Непогана перспектива у наших рапіристів - Ростислава Герцика та Клода Юнеса, котрі вже нині є в складі національної збірної команди України. Обоє мають всі передумови, аби потрапити на Олімпіаду-2012. Якщо говорити про інші види фехтувальної зброї, то поступово відроджується шабля, завдяки тому, що два роки тому до нас на кафедру з Угорщини повернувся провідний фахівець Василь Шуберт. До нього, як до доброго практика, йдуть перспективні спортсмени, яких він вміє довести до високих спортивних вершин. Є певні напрацювання у ЛДУФК і в жіночій рапірі. 
    
- Розкажіть про специфіку роботи з дівчатами та хлопцями?

- Жінки у фехтуванні - це особлива категорія людей, адже фехтування - це емоційний вид спорту, зі своєю психологією, де треба швидко приймати рішення. Інколи доводиться стикатися з несправедливим рішенням арбітрів. Специфіка роботи полягає у тому, що треба вміти врегулювати цю збудженість, емоційний стан спортсменки чи спортсмена. Тому тренер повинен бути дуже добрим психологом. Скажімо, Орліковський розкрив себе як жіночий тренер, хоча спочатку працював і з хлопцями.