Артур Айвазян: "Умоїх успіхах є частина праці викладачів"

У стінах Львівського державного університету фізичної культури навчалося чимало знаменитих спортсменів. Один з них – олімпійський чемпіон Пекіну-2008 з кульової стрільби Артур Айвазян, котрий захищав честь України на Євро-2010 в Норвегії.

– Виступ збірної України на європейському форумі оцінюю як дуже вдалий, – розповівдає Артур АЙВАЗЯН. – Ми ще ніколи не поверталися додому з таким багажем нагород. Та й третє місце в командному заліку говорить багато про що. А за кількістю медалей ми взагалі поступилися лише Росії.

– Україна завоювала 13 медалей. А могла виграти ще більше?
– Я так розумію, ви натякаєте на моє четверте місце в особистих змаганнях. В принципі своїм виступом у Норвегії я задоволений. За п’ятибальною шкалою я б поставив собі тверду четвірку. Після перемоги на Олімпіаді в Пекіні я тривалий час відпочивав і лише перед чемпіонатом Європи розпочав потихеньку готуватися до Ігор-2012 у Лондоні. Тому вважаю, що в Норвегії виступив нормально. Четверте місце в стрільбі з пневматичної гвинтівки – хороший результат.

– Але ж ви програли «бронзу» в перестрілці?
– Так, програвати медаль одним пострілом завжди дуже прикро. Та в стрільбі таке трапляється частенько. Що поробиш – нерви. В перестрілці завжди все вирішує не майстерність, а психологія. Проте я сильно цим не переймаюся. По-перше, я вже зібрав за кар’єру непогану колекцію нагород. А по-друге, без медалі не залишився й цього разу – ми стали третіми в команді.

– Краще виступити в командній першості не могли?
– Думаю, що ні. Адже мої партнери по збірній – Владислав Григоренко і Юрій Сухоруков – показали все, на що готові на даному етапі підготовки. Справа в тому, що чемпіонат Європи у пневматиці – це лише один із етапів підготовки до головного старту сезону – чемпіонату світу, який відбудеться в другій половині липня у Мюнхені. У Німеччині будуть розігруватися не лише медалі в усіх видах зброї, а й почнеться боротьба за ліцензії на турнір Олімпіади-2012. Саме тому до світового форуму ми плануємо підійти в максимально оптимальній формі.

– Але ж між стартами в Норвегії та Німеччині достатньо часу, аби встигнути відпочити і вдруге вийти на пік форми.
– Часу можливо і достатньо. Але не можна забувати, що мені вже далеко за 30. Це лише дилетанти можуть вважати, що стріляти можна чи не все життя і що у стрілків практично відсутні такі поняття, як фізичні перенавантаження і травматизм.

– Я так розумію, що вас травми стороною не обходять. Якщо не секрет, на що конкретно найчастіше жаліється Артур Айвазян?
– Від постійного напруження диски хребта просто расплющуються, виникають проблеми із суглобами. Якщо себе не берегти, то закінчувати кар’єру доведеться доволі рано. А моя мета – виступити на Олімпіаді в Лондоні, причому хочеться зробити це якомога краще. А мені у 2012 буде вже 39 років. Тому після Пекіну я тренуюся за індивідуальною програмою – більше уваги приділяю не об’єму занять, а якості роботи на них. Наприклад, за одне тренування можна виконати 300 пострілів, але від цього не буде жодної користі – як ми кажемо, всі вони будуть «холостими». А можна їх виконати лише сотню, а то й менше, але всі з «душею». Адже в стрільбі, та напевне і в інших видах спорту також, найголовніше – це зрозуміти, чого не вистачає для досягнення справжнього успіху.

– І чого ж бракувало Артуру Айвазяну – Олімпіаду ви виграли лише з третьої спроби?
– Психології. Я це зрозумів у 2003 році. Саме тоді я розпочав займатися психологією особистісного росту. Проходив різноманітні курси в Інтернеті, а більше всього мені допомогла книга Вадима Зеленда «Трансерфінг реальності». Коли я її прочитав, то просто прозрів.

– Щодо спорту, в чому саме проявилось ваше «прозріння»?
– Я став щонайменше не опускатися в фіналах. Я й раніше часто потрапляв у фінали найпрестижніших турнірів, включаючи Олімпіади. Але в них, зазвичай, пролітав повз призову трійку, хоча після кваліфікації й перебував серед лідерів. Нині ж подібного практично не трапляється. У Пекіні я вийшов у фінал з першого місця і тримався на ньому всі десять пострілів.
– Психологією ви почали займатися в 2003. Але ж через рік, на Олімпіаді в Афінах-2004, ви знову, як і в Сіднеї-2000, лише пробилися до фіналу. Однак знову залишилися без медалі.
– Справа в тому, що займатися проблемами особистісного росту я почав у 2003 році, але докопався до істини не в 2004, а значно пізніше – десь за півроку до Пекіну. Тому в Афінах, так само, як і в Сіднеї, я не був психологічно готовий боротися за медаль. А ще я зрозумів, що перед такими змаганнями, як Олімпіада, обов’язково потрібен сильний спаринг, а також не можна ділити себе на кілька вправ. Необхідно сконцентруватися на чомусь одному – тоді шанси виграти медаль значно вищі.

– А якими є шанси Артура Айвазяна все ж отримати обіцяну після Пекіну квартиру? Адже за інформацією, яка є, ви єдиний з українських олімпійських чемпіонів-2008, хто не отримав помешкання.
– Складне питання. Сімферопольська міськрада пообіцяла трикімнатну квартиру, але далі слів питання не просувається. Все впирається в те, що в нашому житловому законодавстві немає такого пункту, щоб давати квартиру за олімпійські медалі… Мені телефонували з міськради, просили зібрати різні довідки. Я це все їм приніс і знову все затихло. І так продовжується по сьогоднішній день.

– Чим є стрільба для вас сьогодні і як довго маєте намір виступати на змаганнях?
– У тир мене привів старший брат, коли мені було 12 років. І майже одразу стрільба стала для мене дуже важливою частинкою життя. Це продовжується вже майже чверть століття. А скільки ще буду виступати на змаганнях – не знаю. Напевне доти, доки стрільба буде залишатися тією самою частинкою мого життя. В усякому разі поки що бажання виходити на вогневий рубіж і змагатися у мене менше не стало. Головне, щоб здоров’я не підвело.

– Свого часу ви були студентом Львівського державного інституту фізичної культури. Яким залишився у вашій пам’яті той період життя?
– До Львова я приїхав у 1990 з рідного Єревана. Інфіз закінчив у 1995. Як і в кожного, студентські роки були одними з найцікавіших у житті. Тоді я був молодим – все життя було попереду, тож я мав чималі плани. Приємно, що багато чого вдалося втілити у життя. Вже тоді для мене на першому місці була стрільба. Через зайнятість на зборах і поїздки на змагання відвідувати заняття вдавалося не так часто, як того хотілося. Я ж завжди хотів вчитися – що може бути цікавіше, ніж пізнавати нове. В плані навчання мені особливо подобалися дисципліни, на яких людина дізнається щось нове про себе, про резервні можливості свого організму та своєї особистості.

– Через пропуски занять проблем із складанням заліків та іспитів не було?
– Ні. Викладачі, зазвичай, розуміли, що я не просто прогулюю заняття, а професійно займаюся спортом. Тому ставилися до мене доброзичливо. З особливою теплотою завжди згадую, на жаль покійного нині Віктора Вікторовича Строкатова, який в той період був проректором зі спортивної роботи. Він дуже багато допомагав спортсменам високого класу з навчанням. Та й загалом вирішував дуже багато наших проблем. Тому роки навчання в інфізі завжди згадую з теплотою і любов’ю. Користуючись нагодою, хочу висловити подяку всім, хто мене вчив – у моїх спортивних успіхах є й частинка їхньої праці.