Юрій Петришин: «Головне в роботі викладача – любити студентів»

Той факт, що у студентів Львівського державного університету фізичної культури одним з найулюбленіших викладачів є доцент Юрій Петришин, завідувач кафедри теорії і методики фізичного виховання, не потребує доведення. З цим напевно погодяться усі, хто в тій чи іншій мірі причетний до життя провідного вишу галузі Західної України. Юрій Володимирович, якому сьогодні виповнюється 50 років, має величезний авторитет і шану й серед колег та керівництва ЛДУФК, а також у спортивних колах регіону.

- Пане Юрію, все Ваше життя пов’язане з сферою фізичної культури і спорту. Чим обумовлено, що саме цей шлях Ви обрали в житті?

- Народився я і виріс у Львові, на Рогатці. Цей район у львів’ян давно зажив собі слави далеко не найспокійнішого в місті. Я також був доволі непосидющою дитиною, хоча до категоії хуліганів ніколи не відносився. В дитинстві моїми улюбленими заняттями були читання книжок та різноманітні ігри, серед яких, звичайно, на першому місці були спортивні ігри – футбол, баскетбол, хокей...    

- Тим не менше, Ви стали легкоатлетом.

- У нас в школі була секція легкої атлетики від ДЮСШ «Авангард». Мене до неї запросив тренер Подлєсний Володимир Євгенович, який вів групу штовхальників ядра. У нього я навчився і перейняв багато чого, і не лише в спортивному плані. Зокрема почуття гумору у мене сформувалося в значній мірі саме під його впливом.

- Як ставилися до Вашого захоплення рідні і чи були у Вашій сім’ї спортсмени?

- Я народився в сім’ї простих працівників. Батько, Володимир Михайлович, багато років був диспетчером трамвайно-тролейбусного управління, а мати, Ганна Пилипівна – інспектором відділу кадрів. Жоден з батьків няікого відношення до спорту ніколи не мав. Так само як і старша сестра Люба. Тим не менше до моїх спортивних захоплень вони ставилися позитивно. Адже тренування практично позбавляли мене можливості проводити час на вулиці, де можна було навчитися чого завгодно з непередбачуваними наслідками. Тому рідні були лише «за».    

- А на Вашу успішність в школі тренування негативним чином не впливали?

- Ні, я ніколи не був відмінником, але й з оцінкою «3» ніколи не товаришував. А «4» і «5» у мене було приблизно порівну.  

- Чому в легкій атлетиці Ви обрали спеціалізацію саме штовхання ядра?

- Як я вже казав, обирав не я, а мене. Напевно тренер Володимир Подлєсний звернув увагу на мої природні дані, зокрема на антропометрію. Яким я був у 7-у класі, коли почав відвідувати секцію, зараз вже не пригадую, але добре пам’ятаю, що завжди вирізнявся серед одноліток статурою, а наприкінці випуску зі школи важив 100 кг при зрості 192 см. Самі розумієте, що в спринті чи в марафоні, так само, як і в стрибках, з такими даними робити нічого. 

- А бокс, боротьба чи важка атлетика Вас не приваблювали?

- Для занять штангою я був надто високий, а бокс і боротьба мені ніколи не імпонували – у них забагато насильства. Можливо, я б чогось досяг у баскетболі, але так трапилося, що в легку атлетику я закохався на все життя. До речі, мій старший син Дмитро (у нього зріст 196 см) грає в баскетбол. Нині він є нападником команди нашого університету, яка виступає у вищій лізі чемпіонату України. А от менший, Максим (учень 4-го класу Сихівської гімназії), мушу зізінатися, наразі спортом не займається. Особливої тяги у нього немає, але я вважаю, що в цьому винні перш за все ми з дружиною. Тому необхідно виправляти ситуацію. Я хочу його записати в секцію плавання, яка функціонує при гімназії. Нехай він і не стане суперчемпіоном, але головне, щоб виріс здоровим хлопцем.

- А чого досяг у спорті батько Дмитра і Максима?

- Я, як то кажуть, зірок з неба не хапав. Найкращі мої спроби у штовханні ядра сягали 15 м. Свого часу вигравав чемпіонат Львівської області, приймав участь у республіканських та всесоюзних змаганнях. Однак високих місць на них не посідав.

- Тим не менше, по закінченні середньої школи Ви прийняли рішення поступати в інститут фізкультури.

- Справді, спортсмен високого класу з мене не вийшов. Тим не менше спорт я полюбив усією душею і будучи школярем, мріяв у майбутньому стати тренером. Тому в 1977 році поступив на спортивний факультет Львівського державного інституту фізичної культури (нині університет – Авт.), який успішно закінчив у 1981 році. Проте в процесі навчання у виші в мене з’явився потяг до викладацької роботи. А в тому, що тренерська робота – це не для мене, я остаточно переконався, коли отримавши диплом і відслуживши в лавах Радянської Армії, почав працювати викладачем у Львівському сільськогосподарському інституті в Дублянах. Там я окрім занять з фізичного виховання вів і відділення штовхання ядра та метання диску секції легкої атлетики.

- І що ж Вам не подобалося в тренерській роботі?

- Я б не сказав, що вона мені не імпонувала. Я просто відчув, що в ній нічого серйозного не досягну. Мені бракувало жорсткості у стосунках з учнями. Я по своєму характеру занадто м’який для цієї роботи. Адже практично всі видатні тренери по своїй суті є диктаторами. А я диктатором бути не можу. Тому вже понад 25 років працюю викладачем.

- І як, не розчарувалися в обраній професії?

- Скажу відверто, жодного разу не пожалкував. Мої сподівання виправдалися якщо не на 100, то на 90 відсотків точно. Мені страшенно подобається працювати серед молоді. Працюючи зі студентами, сам почуваєшся значно молодшим.

- А студенти Вас не розчаровують?

- Знаєте, у людей середнього і старшого віку є звичка нарікати на молодь. Я вважаю, що це не правильно. Зрозуміло, що нинішні студенти відрізняються від студентів скажімо мого покоління, чи кінця минулого століття. Але це зовсім не означає, що вони гірші. Просто вони є інші. А для викладача необхідно навчитися їх розуміти, жити їхніми проблемами і потребами, а головне – любити їх. І тоді жодних проблем у взаємостосунках не буде.

- Яку проблему фізичного виховання нині вважаєте найактуальнішою?

- Вона лежить на поверхні – це здоров’я нашого народу. Чому українці чи не найменше живуть в Європі? Все дуже просто – у нас явний брак рухової активності і катастрофічно застарілі програми з фізичної культури. Головний їхній недолік – вони не формують мотивації до занять фізичними вправами. Більше того, вони  частенько взагалі вбивають бажання ними займатися. На жаль, у нашій середній школі фізкультура в кращому випадку є рядовим предметом, а не рідко й другорядним. А вона повинна бути чи не головним – адже що може бути в людини важливішим за її здоров’я. А ви подивіться, що у нас в Україні відбувається. Після кількох трагічних випадків на уроках фізкультури прийняли рішення відмінити тести. А нова шкільна програма з фізкультури для учнів 5 – 9 класів?.. Її просто тупо механічно скоротили. Немає жодного обгрунтування нормативів, немає диференційованого підходу.    

- Кафедра, яку Ви очолюєте, якось намагається вплинути на цей процес?

- Так. Зокрема ми зараз працюємо над темою обгрунтування нормативів фізичної підготовки школярів. Адже нині частину з них взагалі відмінили, а решту – суттєво занизили. Всі говорять про трагічні випадки на уроках фізкультури, але всі мовчать про те, що причина – в незадовільному стані фізичного розвитку дітей, у невиявлених захворюваннях. Взяти і заборонити нормативи – це не вихід з положення, це дорога в нікуди. А як зараз зросла психічна напруга в роботі вчителів фізкультури. В результаті вчителі нині думають не про якість роботи, а лише про одне – щоб всі діти були живі, а їхнє здоров’я – то вже як вийде. 

- Окрім викладацької роботи, у Вашій біографії був період, коли Ви очолювали спорткомітет Львівщини. Чим запам’ятався Вам цей період життя?

- Головою комітету з питань фізичної культури і спорту Львівської обласної держадміністрації я працював з лютого 1997 року по вересень 2000. Найкраще запам’яталося, що тоді було надзвичайно багато фінансових проблем. Хоча здається, що нині їх ще більше. Звичайно, це не лише моя заслуга, але найголовніше, що нам тоді вдалося зберегти інфраструктуру, систему спортивних шкіл. Також не можу не сказати, що в ті роки Львівщина не опускалася в комплексних всеукраїнських змаганнях нижче п’ятого місця. На жаль, нині результати гірші – в кінці першої десятки. Якщо ж узагальнити проблеми українського спорту сьогодення, то треба сказати, що найголовніша з них – і понині існує радянська модель спорту, яка себе вже давно віджила. Найкраще свідчення – виступ України на зимовій Олімпіаді у Ванкувері. А підбиваючи підсумки своєї роботи на посаді голови обласного спорткомітету скажу, хоча й не хочу видатися нескромним, що я був єдиним львів’янином у числі перших 13-ти українців, кому в 2000 році присвоїли звання «Почесний працівник фізичної культури України». Воно щоправда не дає жодних пільг, але як на мене, саме цим воно й цінне.

- В такому разі будьте вже нескромні до кінця і принаймні коротенько скажіть, чого Ви ще досягли в житті.

- Цікаве питання (сміється – Авт.), навіть не знаю, що й сказати. Але добре... Значить так. У 1987 – 1990 роках навчався в аспірантурі ЛДІФК, а в 1993 захистив кандидатську дисертацію. Найсмішніше, що захист відбувся 1-го квітня. Згодом отримав диплом доцента, став завідувачем кафедри теорії і методики фізичного виховання, яка є однією з випускаючих у виші. Нині на кафедрі працюють чотири професори і сім доцентів. Про наукову тематику кафедри я вже казав вище. Підготував двох кандидатів наук, а буквально на наступному тижні буде третій захист мого аспіранта. Ще дві кандидатські роботи нині виконуються під моїм керівництвом. Маю понад 50 наукових праць з проблем фізичного виховання різних верств населення. Окрім того не один рік працював проректором зі спортивної та виховної роботи. Тут також є певні досягнення. Зокрема в 2005 році вперше за Новітню історію ми посіли третє місце у всеукраїнській Універсіаді з посеред більш як 200 вишів країни.

- А ще Вас знають як великого шанувальника поезії. Більше того, не секрет, що Ви й вірші пишете.

- Не потрібно перебільшувати мої досягнення в поезії. Хоча це й правда – вірші пишу ще з шкільних часів. Кілька років тому вийшла збірка моїх творів під назвою «Пісня Кентавра». Зізнаюся, що зараз готую другу збірку. Сподіваюся, що найближчим часом і вона побачить світ. А ще скажу, що минулого року я написав слова і музику до пісні «Я сумую», яка у виконанні співачки Людмили Ясінської стала лідером хіт-параду «Наша пісня року» на першій програмі українського радіо.