Наталія Ометова: "Я хотіла здобути освіту, а не диплом"

Вступна кампанія у Львівському державному університеті фізичної культури уже позаду. Частина вчорашніх абітурієнтів нині вже є студентами цього провідного у спортивній сфері навчального закладу Західної України. Продовжили навчання й більшість кращих випускників ЛДУФК, з-поміж яких і Наталія Ометова – відмінниця навчання, учасниця різноманітних змагань з рукопаш гопака, показових виступів у складі Театру спорту ЛДУФК.

– Склала останній іспит (спеціалізація) на магістратуру, – бере слово Наталія Ометова. – Хвилювалася, як першокурсниця, а не випускниця. До іспиту з англійської мови готувалася тривалий час, хоча мову знаю ще зі школи, бо закінчила Львівську середню школу №45, де англійській мові приділяють належну увагу. Маю також посвідчення технічного перекладача. Загалом, задоволена, як склала обидва іспити, й щаслива, що продовжую навчання у ЛДУФК.

– Наталю, диплом бакалавра ти отримувала з рук ректора університету, професора  Євгена Никодимовича Приступи. Які враження залишилися від цієї події?
– Найкращі спогади про цю непересічну подію. Коли вступала на перший курс ЛДУФК й подумати не могла, що закінчуватиму університет із червоним дипломом. А коли мій тренер Микола Романович Величкович повідомив, що я запрошена на зустріч ректора з кращими випускниками, була приємно вражена. Не думала, що по закінченні навчання тих, хто мав відзнаки й заслуги перед університетом, так вшановуватимуть. Під час зустрічі панувала дуже приємна аура. Я хотіла здобути освіту, а не просто отримати диплом. Мені потрібні були знання. Тому почерпнула з університету все, що могла.
Попереду новий етап навчання – магістратура, після чого хочу поступити в Національний університет фізичного виховання і спорту України на спеціальність «Управління і менеджмент у сфері фізичної культури і спорту». Мене ця тема цікавить й за цим майбутнє вітчизняного спорту. Під час навчання в університеті працювала над кваліфікаційною роботою із Закону України «Про фізичну культуру і спорт» й зі структури Уряду України (хто чим займається, яка у кого компетенція і т.д.). Аналізувала й порівнювала вітчизняний Закон України із законами європейських країн. Дійшла висновку, що там він є досконалішим.

– Чим запам’яталися чотири роки навчання в ЛДУФК?
– Заліки й іспити, переживання й хвилювання. Добре пам’ятаю свою першу сесію, коли ми дізналися, що заліки будуть диференційованими. Майже вся група вчилася на відмінно. Дуже запам’яталися іспити з фізіології (другий курс) та фізіології спорту (третій курс). Це цікаві й водночас дуже складні науки. Також запам’ятався дещо неординарний залік з туризму, де ми всією групою виїздили за межі міста, готували польову кухню й т.д. У такій неформальній обстановці й спілкуванні краще пізнала своїх одногрупників й викладачів.

– До речі, викладачі-кумири в тебе були?
– Так. Це насамперед мій тренер Микола Романович. Він мене навчив не лише рукопаш гопака й життю загалом. Дуже сподобався Бріскін Юрій Аркадійович за його виклад матеріалу. У нього на лекції завжди було цікаво. Пам’ятатиму довго й Надію Василівну Пилипенко. Її трактати з економіки – це просто щось незабутнє. Загалом, кожен викладач в університеті є особливим, з родзинкою.

– Знаю, що ти чимало часу витрачаєш на різноманітну громадську роботу…
– Одним із різновидів моєї діяльності є тісна співпраця із Львівським обласним Центром фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх». Це і наші виступи під їхньою егідою, і різноманітні акції й тому подібне. Їздили у дитячі будинки Львівщини, цікавилися їхнім життям, сприяли у вирішенні тих чи інших проблем. Також своїми виступами з рукопаш гопака презентували наш університет на різноманітних подіях, фестивалях тощо.

– Незабутньою для тебе, вочевидь, була поїздка в Корею?
– Звичайно. У Кореї проходив Всесвітній фестиваль, на який приїхали представники дуже багатьох країн світу. Ми своїм виступом з рукопаш гопака повинні були представити Україну, зробити так звану презентацію країни. Знання англійської дозволяло мені легко знайомитися й спілкуватися з іноземцями, яким було цікаво почути від нас про Україну. До речі, ледь не забула – в аеропорту Кореї митники забрали в мене серпи, з якими я повинна була виступати. Я мало не розплакалася. Але наші хлопці в супермаркеті купили корейські серпи, врятувавши таким чином мій виступ.

– Наталю, пригадуєш як ти потрапила в секцію рукопаш гопака?
– Спортом я почала займатися з трьох років. Це була і художня гімнастика, і спортивна, і легка атлетика. Коли обирали вуз, то мама наполягала, аби я вступала в університет ім. Франка, бо я закінчила малу академію з психології. А мене приваблював спорт і тягнуло в «інфіз». Документи подала одночасно у два навчальні заклади, але іспити збіглися у часі. Зрештою, перевагу віддала університетові фізичної культури, про що аж ніяк не шкодую. Тут мені поталанило з тренером Миколою Романовичем Величковичем, котрий став моїм наставником і життєвим порадником. Так що із рукопаш гопаком я познайомилася уже в університеті.

– Можливо, траплялися курйозні моменти під час виступів?
– Пам’ятним для мене залишився той момент, коли я вперше в житті босоніж ставала на скло. Було це в Трускавці, за 15 хвилин до початку виступу мій напарник говорить, що в нього пошкоджена стопа й мені доведеться ставати на скло, чого я до того ніколи не робила. Хлопці мене налаштували психологічно, розказали техніку виконання і … все вдалося. Хвилюючими були й перші виступи перед публікою. Та згодом набралася досвіду й тепер у будь-якій ситуації почуваюся впевнено і розкуто.

– Твоє життєве кредо?
– У мене є багато принципів, за якими я живу. Інколи мене люди не розуміють, чому я не мовчу, коли можна промовчати. Для мене справедливість перш за все. Якщо ти чесний перед собою, ти чесний перед людьми.

– Мета в житті?
– Головне – реалізувати себе як спеціаліста, як фахівця. На мою думку, якщо людина себе так і не знайшла, не зреалізувалася, то вона є нещасною. Спорт мені допомагає зреалізуватися й стати особистістю.