Олег Полянський: «Мені завжди щастило на добрих людей»

Усе життя Олега Арсеновича Полянського пов’язане з історією. Народився 25 червня 1950 року у сім’ї вчителів. Батько – уродженець історичного Берестечка, український філолог; мати – з роду Мазепів, історик, іноземний філолог. Закінчивши історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка (1973), викладав історію у середній школі №1 міста Сокаль (1973-1976). Згодом запрошений на роботу у відділ історії України Інституту суспільних наук Академії наук України (нині – Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України). Саме тут була підготована й захищена (1985) у Львівському державному університеті ім. Івана Франка кандидатська дисертація «Селянське повстання 1846 року в Галичині» (науковий керівник – канд. істор. наук Ф.І.Стеблій). У лютому 1987 року перейшов на викладацьку роботу у Тернопіль, де майже 18 років був доцентом, потім професором кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. На початку Незалежності України стажувався в Українському Вільному Університеті німецького Мюнхена, а в середині 90-х – пройшов стажування ще й в Англії. Повернувшись у Львів, працював на кафедрі історії України Українського католицького університету. А вже більше чотирьох років історик Олег Полянський керує кафедрою гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури.

– Мені завжди щастило на добрих людей, – щиро зізнається Олег Арсенович. – Так, були різні ситуації, але постійно знаходилися люди, які мені допомагали науковою чи життєвою порадою. Пережив непрості радянські часи і, якби не самоосвіта, то хто-знає чи став би я тим істориком, яким є сьогодні. Я завжди своїм студентам наголошую, що вони мають можливість вчити те, що хочуть, користуватися літературою, якою хочуть. Тоді ми жили усім тим, чим живуть і нинішні студенти, але ми хотіли вчитись. На моєму курсі із 50 студентів відрахували лише двох. І такої ситуації, коли студенти взагалі не вчаться, годі було й уявити. Вважалося престижним мати «своє» місце в читальній залі наукової бібліотеки чи потрапити у бібліотеку Василя Стефаника.
У плані науково-професійної підготовки я мав дуже добрих вчителів – Ярослав Кісь, Володимир Борис, Микола Кравець, Ярослав Ісаєвич, Олег Купчинський, Феодосій Стеблій і т.д. Це відомі й розумні люди, котрі у радянські часи формували навколо себе молодих прогресивних науковців. Тепер завдячую університету фізичної культури, бо тут я маю можливість формувати навчальні програми з гуманітарних дисциплін саме так, як я їх розумію, зокрема з історії України. І разом з проректором Ярославом Тимчаком проводимо ту виховну роботу, яка потрібна нашій молоді. Інколи думаю чи не втраченим був той час, котрий присвятив громадській діяльності. Бо у 90-ті роки ми всі були активними в політиці.
Та я про це не шкодую, хоча втратив час, який можна було використати на підготовку докторської дисертації. Але сталося так, як і мало статися.

– Що нині означає бути істориком незалежної України?

– Нині історик має можливість писати те, що він хоче. Перед ним відкриті архіви, до яких доступ став вільним…Ніхто нічого не може викреслити з текстів того історика, який має свою позицію. Я ніколи не писав того, за що б мені нині могло бути соромно. Я не писав конюктурних статей чи книжок.

– Знаю, що Ви стажувалися за кордоном…

– Так. У 1991 році я два місяці стажувався в Українському Вільному Університеті Мюнхена, де досліджував тему «Український некрополь у Мюнхені». Слухав лекції таких відомих дослідників-українознавців, як Володимир Янів, Аркадій Жуковський, Іван Кошелівець, Ігор Качуровський, Анатолій Камінський, Степан Козак, Юрій Бача, Григорій Васькович, Володимир Косик, Володимир Леник, Дмитро Степовик та ін.
У 1995 році стажувався в Оксфордському університеті. Був у сховищі знаменитої Оксфордської бібліотеки. На той час мене просто вразило те, що російська література там була тижневої давності, а в державі Україна ніхто про це не дбав. Саме в Оксфордському університеті я зрозумів стандарти світової науки. Ми нині намагаємося їх осягнути через так званий Болонський процес, але ж у ньому не всі європейські країни, і вони нічого від цього не втрачають. Чи потрібно заради Болонського процесу руйнувати нашу національну освіту? Чи може нам простіше враховувати наші досягнення., адже Україна у європейському освітньому просторі була присутня з XV століття, а ректором Болонського університету був дрогобичанин Юрій Котермак. А ми нині на початку ХХІ століття намагатимемось відкривати для себе щось нове…Треба запозичити все краще, але залишити базу національної освіти. Можна змінювати і покращувати матеріальну базу, навчальні програми, а все решта – варто залишити і мати від того більші досягнення, ніж зруйнувати все. Бо коли у бібліотеці немає належних підручників, коли не має місць у читальній залі, то про який Болонський процес можна взагалі говорити.

– Відчуваю, що у Вас ще чимало планів…

– Коли я зайняв посаду завідувача кафедрою, то поставив перед собою три основні завдання. Перше – розробити нові, сучасні навчальні програми. Друге – створити методичний кабінет із модерною літературою. Зараз усе це зроблено. І третє – внести щось нове у виховну роботу, націоналізувати її. В умовах сучасних політичних процесів, коли забуваються національні цінності, коли до смішного доходить ситуація про другу національну мову, яка мусується вже майже двадцять років. Я вважаю, що зараз виховний процес поставлений грамотно, зважаючи на специфіку і традиції нашого університету. Щодо особистого, то вже на завершенні і має вийти до початку навчального року авторський підручник з історії України. А до кінця календарного року ще вийде моя велика підсумкова праця, де зібрані всі мої публікації концептуального характеру за останні 20 років!

Отож, натхнення Вам, Олеже Арсеновичу! З роси і води!!!