Олександр Оверчук: "Талановитих дітей дуже багато"

Олександр Огерчук – людина знана та шанована, і не лише у львівському футболі. Гравець, тренер, арбітр, викладач – спектр його багаторічної діяльності дуже широкий, а успіхи вагомі. До уваги інтерв’ю з делегатом Федерації футболу Львівської області та старшим викладачем Львівського державного університету фізкультури Олександром Федоровичем ОГЕРЧУКОМ.

Перемагали «Спартак», «Зеніт», «Жальґіріс»...

– Пане Олександре, розкажіть про свої перші кроки у футболі.
– Народився у Львові. Навчався у СШ № 36. У футбол мене привів шкільний товариш Володимир Лаба. Першими тренерами були Володимир Григорович Валіонта і Анатолій Леонідович Тищенко. Займався я також у Бориса Антоновича Гончарова. А у 8-му класі до нас прийшов Віктор Михайлович Ходукін – молодий, цікавий, амбітний наставник. Він змінив наше уявлення про футбол. Тактична, технічна, психологічна підготовка – усе було на високому рівні. І з цим тренером ми досягли значних висот – зокрема, ставали переможцями всесоюзного чемпіонату Центральної ради «Зєніта».
А у 1977-му році у складі львівських «Карпат» я брав участь у змаганнях серед спортивних шкіл з усього Радянського Союзу. Тоді ми перемогли вільнюський «Жальґіріс», ленінградський «Зєніт», а у вирішальній боротьбі за вихід у фінальну пульку двічі завдали поразки (вдома – 2:0, а на виїзді – 4:1) московському «Спартаку», за який виступали Ваґіз Хідіятулін, Фьодор Черєнков, і який тренував Константін Бєсков. Як заохочення, нам організували поїздку на турнір у Жешув, де змагалися також німці, чехи, словаки, поляки. І ми посіли там перше місце.
Приємні спогади залишилися й від участі у фінальній пульці в Каширі, навіть попри те, що наша команда посіла 6-те місце серед 8-ми учасників. Та й загалом із приємністю згадую юнацькі роки, коли на позиції півзахисника грав у команді разом з Ігорем Цісельським, Едуардом Валенком та багатьма іншими висококласними футболістами.
По завершенні школи переді мною постала дилема: вступати у політехнічний інститут, як рекомендував Борис Гончаров, чи в інститут фізичної культури, куди запрошував старший тренер команди Валентин Ходукін. До останнього дня я не міг наважитися прийняти рішення. І лише о 17-ій годині 31-го серпня здав документи в інфіз.

– І не шкодуєте?
– Звісно, ні. Водночас зазначу, що вступити було непросто, адже зі 120-ти абітурієнтів мали відібрати лише 18. Навчання ж мені давалося легко. До речі, навчався разом з Богданом Бандурою, Володимиром Безуб’яком, Орестом Балем, Сергієм Янчишином, Тарасом Климом. Куратором нашої групи був Йосип Георгійович Фалес – незмінний завідувач кафедри футболу інфізу. Під час навчання я грав за студентську збірну, а закінчив інститут із червоним дипломом.

– За які ще команди вам випало виступати?
– У студентську роки я грав за різні команди: Керницю, Ходорів, Жидачів, Миколаїв, Яворів.

– Як складалася кар’єра після інфізу?
– У 1981-му році, коли прийшов час проходити військову службу, обрав команду Ковеля. Ми ставали чемпіонами Волинської області, а у західному регіоні поступалися лише львівському «Автомобілісту». Цікаво, що згодом грав за «Автомобіліст» під керівництвом Романа Андрійовича Федочинського. Команда була успішною, у 1985-му році ми стали володарями Кубка України серед КФК.

Студентська збірна з п’єдесталу не сходила

– Розкажіть про викладацьку і тренерську діяльність.
– Я з радістю прийняв пропозицію працювати викладачем на кафедрі футболу нашого інституту. А мій тренерський дебют відбувся у 1988-му році в Донецьку на зимовій першості України серед вишів. Вже у першій грі з командою Рівного Валентин Ходукін несподівано довірив мені керувати діями команди на полі. Поступаючись за ходом поєдинку, наша команда тоді все ж здобула перемогу. У 1990-му році на останній Універсіаді СРСР Україну представляли львівські студенти. Виступили ми гідно: у 12 поєдинках здобули 11 перемог, в тому числі над збірною Росії, 1 матч зіграли внічию. У 1993-му році я очолив студентську збірну області. Наша команда перебуває на провідних ролях на Універсіадах України. Щоразу піднімалася на п’єдестал, неодноразово здобувала золоті медалі. Тривалий час працюю разом із кваліфікованим тренером Олегом Колобичем. Наголошу також, що вагомий внесок в успішні виступи робить ректор ЛДУФК Євген Никодимович Приступа. А кілька років тому мене запросили тренувати команду Старого Села. Керівники місцевих «Карпат» роблять важливу справу із оздоровлення молоді, залучення її до спорту.

Львівським арбітрам довіряли і довіряють

– Свого часу ви позитивно зарекомендували себе в арбітражі, чи не так?
– У 1989-му році поїхав на всеукраїнські збори молодих арбітрів, а вже у 1993-му – судив матчі у першій лізі як арбітр, а у вищій лізі – як арбітр на лінії. Львівським арбітрам як тепер, так і тоді довіряли судити відповідальні матчі. Зокрема, мені випало працювати з Ярославом Антоновичем Грисьом у драматичному півфіналі Кубка України між «Чорноморцем» і «Шахтарем». А завершив суддівську кар’єру в 2003-му році у статусі арбітра національної категорії.

– Розкажіть про свою сім’ю та уподобання.
– У нас із дружиною Ольгою двоє дітей. Син Андрій закінчив університет імені Івана Франка і вже працює. Дочка Марічка навчається у банківському інституті. Внучці Софійці виповнилося 4 роки. Крім того, разом зі студентами із задоволенням долучаюсь до духовного – регулярно відвідуємо театри. Люблю також відпочинок на природі.