"Війна - український рахунок"

У травні на колишніх пострадянських теренах, зокрема й України, широко відзначається день Перемоги – 65-річчя з часу закінчення т.зв. Великої Вітчизняної війни. Відзначається по-різному. На офіційному рівні звучить в ефірі “Вставай страна огромная”, передбачається спільний парад на Хрещатику українських та російських військових частин, відкриття у Запоріжжі пам’ятника Сталіну і т.д. Враження таке, начебто ми знову повернулися у совкову епоху. Розпочалася нова кампанія по дискредитації борців за незалежність України, зокрема Степана Бандери та Романа Шухевича, а відповідно Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії та ін.

Оскільки Україна під час війни понесла найбільші втрати: людські, матеріальні, моральні, є потреба ще раз зупинитися на концептуальних проблемах термінології, причин, характеру, наслідків цієї війни саме для України. Кожна війна жахлива. Та коли в смертельному протиборстві зійшлися два тоталітарні режими – радянсько-більшовицький й нацистський (так, саме нацистський, а не фашистський, як це здебільшого неправильно вживають)., то ця війна стала катастрофою для всього людства. Адже, у пекельний вир Другої світової війни було втягнено 61 державу, на території яких проживало близько 80% всього населення світу. Воєнні дії велися в Європі, Азії, Африці, Океанії. До збройних сил було мобілізовано близько 110 млн. осіб. Кількість людських втрат – 67 млн. осіб є доволі приблизною. Матеріальні збитки під час війни склали близько 4 трильйонів доларів США.

Та особливо трагічною стала Друга світова війна для України. По-перше, незважаючи на загальноприйняту дату її початку – 1 вересня 1939 р., для України воєнні дії на її території розпочалися дещо раніше – в березні 1939 р., коли хортистська Угорщина, за згодою Гітлера і Сталіна, напала на новостворену державу Карпатська Україна. Таким чином, у 1939-1945 рр. Україна стала головною ареною Другої світової війни й протягом більше п’яти з половиною років залишалася у її епіцентрі. Всією Україною, на відміну від Росії та деяких інших радянських республік, двічі смерчем (і Смершем) прокотився смертоносний каток наступаючих і відступаючих німецько-радянських армій.

Прямі людські втрати України – 8 млн. осіб (19 % населення). З них військові втрати – 2,5 млн. і цивільні – 5,5 млн. чоловік. Дослідники зауважують при цьому, що т.зв. демографічні втрати України складають до 14-16 млн. осіб. До них відносять: вбитих, померлих від хвороб і голоду, евакуйованих, депортованих, вивезених на примусові роботи, емігрантів, а також втрати у природному прирості. Слід також мати на увазі, що приблизно 120 тис. українців воювали у складі польських і чехословацьких військових формувань, армія США, Канади та інших держав. До-речі, для порівняння – загальні людські втрати Німеччини становлять 6,9 млн. осіб. На Східному фронті Німеччина втратила 1,5 млн. солдатів, що означає, що на кожного вбитого німця припадає чотирнадцять вбитих червоноармійців. Такою є ціна сталінської перемоги, ось так він виграв війну! Тому слушним є зауваження японського історика Гіроакі Куромії: “В істориків часто виникає спокуса запитати, чи Радянський Союз переміг завдяки Сталіну чи не зважаючи на Сталіна?”. Відповідь однозначна – незважаючи на сталінські репресії. Адже криваві сталінські чистки в Червоній армії привели до того, що за 17 місяців, починаючи з травня 1937 року, з армії було усунуто не менше як 44 тисячі представників командного складу, з 408 репресованих представників вищого командування – 401 розстріляно. Із наведеної кількості репресованих третина припадала на Київський особливий військовий округ. Близько 1800 генералів ЧА зникло в нетрях ГУЛАГу. Внаслідок, на початок 1941 р. лише 7% командного складу мало вищу освіту, а 37% взагалі бракувало військової підготовки.

Але повернемося до людських втрат учасників війни. Нагадаємо, що Україна втратила 8 млн. осіб, Німеччина – 6,9 млн., Росія 6 млн., США – 405 тис., Великобританія – 375 тис. Вражаючими були й матеріальні втрати України. На руїни було перетворено 714 міст, 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. закладів освіти та науки, 19 тис. бібліотек. Якщо прямі економічні втрати СРСР становили 679 млрд. крб., то на Україну припадало 285 млрд., а це 42% всіх втрат СРСР протягом війни. Тому мав рацію один з іноземних кореспондентів, який після своєї подорожі Україною в 1945 р. писав: “Те, що дехто намагається зобразити як “російську славу”, було перш за все українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше…”

Очевидно потрібно сказати й про причини та винуватців розв’язання Другої світової війни. В науковій літературі неспростовно доведено, що на Сталіні та його тоталітарному більшовицькому режимі, так само як і на Гітлері з його нацистським режимом, лежить головна відповідальність за розв’язання Другої світової війни. Не будемо тут аналізувати пакт Молотова-Ріббентропа чи радянсько-німецький договір про дружбу та кордони (серпень-вересень 1939 р.), бо це загальновідомі сьогодні хрестоматійні документи. Скажемо таке – саме ці дві споріднені системи – нацизм і комунізм, не визнаючи жодних міжнародних правових норм і угод, поділили Європу на сфери впливу і розв’язали Другу світову війну. А з кінця 1939-го і до середини 1941-го вони активно готувалися до війни між собою за світове панування. У цьому протистоянні Гітлер випередив Сталіна й першим наніс удар. Щодо України, то в пеклі світової бойні і “окупанти”, і “визволителі” нищили українську націю. Україні випала сумна доля бути “буфером” між двома імперіями, що змагалися між собою. Обидві вони проявили особливий інтерес до України та її економічного, військового та людського потенціалу. Власне тому, Україна найбільше потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за т.зв. “сталінські прорахунки”. Тактика “спаленої землі” широко застосовувалася як нацистами, так і комуністами саме в Україні. Кого з українців обминули Освенцім чи Бухенвальд, того чекали табори ГУЛАГу. Хто з українців уникнув німецьких облав і не потрапив до числа 3 млн. вивезених на примусові роботи в Німеччину, на тих чекали ешелони “вагонів-телятників” для депортації за безповоротними сибірськими маршрутами. А ті, які вижили і залишилися на багатостраждальній українській землі потрапили під комуністичну класифікацію осіб, які “перебували на території тимчасово окупованій німцями” з усіма моральними і не лише моральними наслідками.

А тепер зупинимось на термінологічних поняттях, якими теж спекулюють. Отже, “Велика Вітчизняна війна” чи “Німецько-радянська війна”? Поняття “вітчизняна війна” успадковане від російської історіографії т.зв. дорадянської доби. До Другої світової війни радянська історіографія визнавала лише одну “вітчизняну війну” – французько-російську 1812 року. А після 1945 р. комуністичні ідеологи запровадили ще одну – “Велику Вітчизняну війну 1941-1945 рр.”. Але ж для “вітчизняної війни” потрібна “вітчизна”! Чи була російська імперія “вітчизною” для українського народу? А може стала “вітчизною” для мільйонів українців, які пройшли через пекло іноземної інтервенції та громадянської війни, голодоморів 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, масових репресій, політичного, економічного, духовно-культурного поневолення, руйнування національних церков, фальсифікації національної історії, заборон української мови – тоталітарна радянська імперія? Можливо для радпартноменклатури, частини чиновників, працівників каральних органів, спецслужб та ін. Радянський Союз був “вітчизною”, але далеко не для всього населення України, зокрема Західної України, увійшла до складу СРСР лише у 1939 р.

Оскільки термін “Велика Вітчизняна війна” носить насамперед ідеологічне навантаження, більш прийнятним й історично достовірним є поняття “німецько-радянська війна 1941-1945 років”, як це зрештою визначається у світовій історіографії й незаангажованих українських виданнях. Зрештою давно існують такі усталені термінологічні поняття як “англо-бурська війна”, “російсько-японська війна”, “радянсько-польська війна”, “польсько-українська війна”, “радянсько-фінська війна” і т.д., при бажанні цей перелік можна продовжити. А ще варто зазначити, що найбільш запеклими прихильниками поняття “Велика Вітчизняна війна” є ті, хто до цієї війни має дуже опосередковане відношення. Ті, хто гинув на передовій найменше думали про радянську вітчизну, Сталіна, соціалізм. Вони героїчно захищали від коричневих окупантів в першу чергу власне життя, життя своєї родини, свого краю. В умовах війни сталінський радянський режим, прикриваючись гаслами народної Вітчизняної війни, проводив політику, що в своїй основі не відповідала прагненням народів СРСР, а інтересам зміцнення і поширення свого панування у світовому масштабі. Особливістю України, що відрізняє її серед інших учасників Другої світової війни, було те, що вона боролася одночасно проти обох агресорів винуватців цієї війни – проти нацистської Німеччини і комуністичного СРСР. Доля українського народу склалася так, що українцям у Другій світовій війні довелося воювати у різних арміях, нерідко зіштовхуючись у братовбивчому протистоянні. Цей історичний трагізм навіть сьогодні, в незалежній Україні, цинічно використовується ворогами української держави. І замість того, щоб як цивілізована нація і держава, віддати належну шану всім полеглим у Другій світовій війні, українському суспільству знову нав’язують давні імперські стереотипи, ненаукові, фальшиві інтерпретації трагічних подій Другої світової війни.

З цього приводу історик Роман Сербин гостро ставить питання про необхідність подолання стереотипів в оцінках проблеми, яка все ще розділяє українське суспільство: чим насправді була для України радянсько-нацистська війна 1941-1945 рр., якими були її справжні наслідки? З-поміж інших, він особливо наголошує на таких проблемах: „Міф „Великої Вітчизняної війни” скріплював комуністичний режим, консолідував радянську імперію та допомагав перетворити її з багатонаціональної  на однонаціональний, російськомовний „радянський народ… Одним із парадоксів пострадянської України є перебрання  нею  радянського міфу. Чи може послужити для національної й державної консолідації української незалежності міф, метою якого було втримати єдність радянської імперії?  … Сьогодні констатуємо історичний парадокс і політичну небезпеку. Українська держава, яка постала завдяки розпадові Радянського Союзу, замість того, щоб викоренити міф, який був інтегруючою силою і консолідатором усвідомлення єдності колишньої радянської імперії, його перебрала й плекає … Треба представити війну тією страшною подією, якою вона насправді була. Необхідно висвітлити злочинність як нацистського, так і радянського режимів, бо вони однаково винищували український народ. Віддати належну шану всім ветеранам, у яких би арміях вони не служили. Лише такій підхід до трагічного минулого є гідним нової незалежної демократичної української держави”.

В невиголошеній промові президента Польщі в Катині, яку опублікувала польська газета “Rzeczpospolita” є такі рядки: “у квітні 1940 року було вбито понад 21 тисячу польських ув’язнених з таборів і тюрем НКВС. Цей акт геноциду був здійснений з волі Сталіна, за наказом вищої радянської влади. Жахливою кульмінацією союзу третього рейху і СРСР, пакту Молотова-Ріббентропа і нападу на Польщу 17 вересня 1939 р. став Катинський злочин”.
Нагадаємо, що Україна від таких злочинів тоталітарної системи потерпіла значно більше і кількість жертв німецько-радянської війни сягає до 10 млн. осіб, в т.ч. жертви масових репресій на західноукраїнських землях 1939-1941 рр.

В цьому контексті привертає до себе увагу стаття доктора історичних наук, професора, заступника директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександра Майбороди під промовистою назвою “Українці – будьте пильними”. У ній, з-поміж інших проблем, йдеться про наміри нової влади скасувати указ про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері, чергову кампанію з дискредитації ОУН та УПА і борців за незалежність України і т.ін. Автор зазначає, що нова влада переймається не правовою обґрунтованістю указу, а побоюванням, що антибандерівські стереотипи, насаджені радянською пропагандою, дедалі втрачатимуть своїх носіїв і свій вплив на масову свідомість. При цьому він звертає увагу на подвійні стандарти комуністичної пропаганди. Так, звинувачуючи ОУН у „колаборціонізмі” з нацистським режимом, радянські пропагандисти „забували” про значно масштабнішу співпрацю сталінського СРСР з гітлерівською Німеччиною: „Адептами сталінізму дії передвоєнного радянського керівництва підносяться як втілення зовнішньополітичної мудрості у вимушених обставинах, а такі самі дії ОУН ― як антинародний колаборціонізм із нацистами. Мотивація подвійної оцінки очевидна: співробітництво з нацизмом виправдане, якщо при цьому зберігається і розширюється імперія, і мусить бути засудженим, якщо воно має на меті національну незалежність… У 1939 р. з’ясувалося, що є в Україні населення, яке не стане терпіти знущання і терор, яке не втратило почуття ані національної, ані особистої гідності. Спочатку його переламали збройно. Потім сорок років намагалися переломати психологічно. Не вийшло. Залишається одне ― тримати психологічно зламаною решту українців, дискредитуючи тих, хто подавав приклад жертовності у боротьбі з тиранією”.

Тому заклик бути пильними є гостро актуальним в нинішній непростій українській ситуації.