Слово про справжнього Маестро (до 60-ї річниці з дня народження Юрія Петришина)

Сьогодні, 8-го квітня, виповнюється 60 років з дня народження Петришина Юрія Володимировича – колишнього завідувача та професора кафедри теорії і методики фізичної культури Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, кандидата педагогічних наук, Відмінника освіти України, Почесного працівника фізичної культури і спорту України та просто прекрасної Людини, яка 20-го серпня 2017 року відійшла у засвіти. З цієї нагоди своїми спогадами про Юрія Володимировича з прес-службою нашого вишу поділився його учень, старший викладач кафедри ТіМФК, кандидат наук з ФВіС Андрій Мандюк.

Коли тебе просять сказати щось про Юрія Володимировича, якого особисто я зазвичай називав просто Петришин, то ти «підвисаєш» в якомусь ступорі. Слів чомусь немає і навіть думки не складаються в якесь більш-менш правильне логічне ціле. Ти ніби й розумієш, що доречно вжити такі слова як «розумний», «не банальний», «талановитий», «екстраординарний», «незабутній», «інтелектуальний» і багато-багато інших, але чомусь не покидає відчуття, що то якось надто просто, надто поверхнево, надто формально... Я думаю, що Петришин, сам того не усвідомлюючи, був центром малесенького всесвіту, який світив в темряву нашого сірого робочого повсякдення світлом позитиву, гумору, непересічного інтелекту та незабутніми імпровізаціями, які здатен створити лише справжній Маестро.

Напевно багато хто з нас намагався розповісти своїм друзям, знайомим чи родичам про того «класного дядька», з яким я працюю, але... особисто я завжди помічав, що передати весь той спектр вражень, які відчуваєш, дивлячись чи слухаючи Петришина, просто неможливо. Це як неможливо описати Говерлу, поки не побачиш її; неможливо передати мелодику пісні, поки її не почуєш; не можливо донести суть книги, поки сам її не прочитаєш.

Він настільки легко змушував слухати і спостерігати за ним, його гумор був настільки гострим та несподіваним, що повторити це, не прочитавши цілу купу книг, не переглянувши десятки вистав, не прослухавши сотні пісень, не проживши життя пацана з «рогатки» та не маючи таланту, просто не можливо. За його зовнішньо невимушеною манерою спілкування ховалося просто незбагненне море знань. Він міг говорити про все, говорити цікаво і не банально, і навіть найнудніші на перший погляд теми у його виконанні були найкращими зразками ораторського мистецтва та ерудиції. Гумор «на грані фолу» особисто для мене один з улюблених, тож я мав привілеї неодноразово насолоджуватися справжнім якісним стендапом від Маестро, який зараз можна побачити лише у виконанні визнаних зірок шоу-бізнесу. І зауважу, що той гумор ніколи не переходив межу і не опускався до примітивної чорнухи, яку так полюбляють деякі «коміки» одного з відомих телеканалів.

Часом здавалося, що він не на своєму місці, що повсякденні марудні справи пригнічують його, адже, коли твоє покликання бути у світлі софітів, то робота з документами чи перманентне спілкування з людьми недостойними його інтелекту, це важкий тягар, який зрадливо сковує митця...

Наскільки впевненою та людина була серед колег, студентів, оточення, настільки ж він ставав сором’язливим, коли йшлося про його творчість. «А що, якщо не сподобається?», «якщо не зрозуміють?», «якщо не оцінять?»... Нажаль, ці «якщо», я певен, не дали з’явитися на світ багатьом хорошим віршам і пісням, можливо прозі, та навіть тим самим науковим статтям.

Багато хто запам’ятає його «Пісню кентавра», і мабуть жоден не зможе процитувати хоч одного рядка з тої збірки. Я сам серед таких. Скажу більше, я перечитав її, і мені не сподобалося. Я взагалі не люблю поезію. Але чи було то написано для таких як я? Переконаний – точно ні. Та поезія надто складна та інтимна, вона надто особиста, щоб її можна було збагнути саме так, як то відчував автор. Я жодного разу не сказав йому: «Як класно!», хоч не раз був свідком, як це казали інші, лицемірненько посміхаючись та тиснучи його руку. Проте, я радий, що він написав і, головне, видав ту збірку. Я тішуся, що одну з його пісень записала Люда Ясінська. Я радий, що він таки наважився на ці маленькі мистецькі кроки. І я дуже сподіваюсь, що поезію Кентавра прочитали та зрозуміли потрібні люди, саме ті, яких автор описав у своїх віршах, і саме ті кому вони були адресовані.

Юрій Володимирович прекрасно розумівся на спорті не просто як фахівець з інфізу, а як справжній поціновувач та вболівальник. Ми могли обмінюватися думками про будь які змагання з багатьох видів спорту і це було по-справжньому круто! На тлі постійних тем нашого «дівчачого» колективу про манікюр, зачіски, колготки і всю ту таку «захоплюючу» всяку всячину, це звісно ж було дуже доречно.

А ще він був патріотом своєї країни. Не вдаваним, не з тих, що при першій нагоді натягне вишиванку і полізе в перший ряд, щоб його побачило керівництво та об’єктив камери. Йому боліли невдачі України, і хоч він завжди переводив складні теми в іронію та легкий сарказм, це було помітно.

Я ніколи не боявся Юрія Володимировича як свого наукового керівника чи шефа, але завжди поважав його. Я знав, що він не нахамить, не буде зверхнім чи надто жорстким, але через повагу до нього просто намагався вчасно і якісно виконувати свою роботу, аби не підставляти Петришина. На наших засіданнях ніколи не було крику та сварок, не було таких звичних для інших колективів інтриг. Наш завідувач не любив лицемірства та підлабузництва, висміював це – і я радий, що ці людські вади майже не торкалися нашого досить великого колективу.

Ти звикаєш до хороших людей так само швидко, як звикаєш до усього хорошого. Ми теж звикли і знали, що кожен навчальний рік починатиметься і закінчуватиметься хорошим настроєм та щирими посмішками. Це був привілей, і особисто я можу лише подякувати Тобі за це, наш Друже.

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ