Василь Станкович: «Гострі відчуття тріумфу з роками стираються»

Легендарному українському рапіристу, випускнику, а згодом викладачу та завідувачу кафедри фехтування, боксу і національних одноборств Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, заслуженому майстру спорту Василю Станковичу вчора, 25-го квітня, виповнилося 74 роки. Пропонуємо вашій увазі 15 цитат Василя Васильовича у ЗМІ про свою спортивну кар’єру в якості як спортсмена, так і тренера.

Чому обрав саме фехтування?

Це все випадок. Уявіть собі простого закарпатського хлопця, який вступав до інфізу на факультет спортивних ігор (спеціалізація – футбол). Але футболіста з мене не вийшло. Запропонували змінити спеціалізацію, хоча три роки грав у футбол за команду Львівського інфізу. Мені дуже пощастило, бо потрапив до видатного тренера Вадима Андрієвського. Він мені й відкрив світ фехтування на рапірах. Вже 1968 року у складі збірної СРСР потрапив на Олімпіаду в Мехіко. Саме там став чемпіоном наш земляк-шабліст Віктор Сидяк, якому потім запропонували кращі умови в Мінську.

На мою думку, на той час збірна Радянського Союзу
з фехтування на рапірах

(Віктор Жданович, Герман Свєшников, Віктор Путятін, Юрій Чиж, Олександр Романьков) була найсильнішою за всю історію цього виду спорту – упродовж десяти років команда виборювала звання чемпіонів світу. Були моменти підйому у шаблістів, шпажистів, рапіристок, але чоловіча рапіра не мала рівних у світі. На жаль, у фіналах Олімпіад ми двічі поступалися – спершу французам, а потім – полякам.

Щоб виграти змагання такого рангу, як
чемпіонат світу чи Олімпійські ігри, недостатньо просто бути сильним

Фехтування – це гра, де потрібна частка везіння. Завтра може видатись, що вчорашній чемпіон не заслуговує на таке звання, що він переміг лише тому, що змагався у певний час у певному місці з певним суперником, і поєдинок судив саме той суддя, а не будь-хто інший. Якщо б змагання з тим же складом учасників провести наступного дня, то чемпіони і переможені швидше за все помінялися б місцями. Десятки факторів впливають на перемогу і другорядних серед них немає.

Що мені завадило перемогти на Олімпіаді?

У 1968 році я не був найсильнішим, моїми суперниками були фехтувальники, віртуозніші за мене. А через чотири роки свою роль відіграв суддівський фактор: дві помилки арбітра в одному поєдинку зовсім вибили мене з колії. Спочатку було гірко і прикро. Однак пізніше, коли вже сам став тренером, а потім і суддею, зміг подивитись на ту поразку по-філософськи: суддя – один з найголовніших факторів перемоги або поразки, і на це потрібно зважати. Ідеальних умов не буває. На жаль, мало хто буває готовий до цього. І все одно фехтування – чудовий вид спорту!

Пам’ятаю, колись на турнірі найсильніших фехтувальників СРСР
зустрівся на доріжці зі своїм другом Євгеном Назаровим

Після обопільних атак і зіткнень ми самостійно розійшлись на дальню дистанцію для подальшого продовження поєдинку. Але суддя вирішив пожартувати над нами і не зупинив двобій. Дивиться на нас із посмішкою і чекає на наші дії. Я тоді сказав другу: «Женю, підійди до мене». Він підійшов на півметрову відстань, і я наніс йому укол: «Женечко, 1:0 на мою користь». Він здивовано повертається до судді, і той зараховує укол. Потім, звичайно, відмінили це рішення, але посміялись на славу.

А найкумеднішою стала наша командна перемога
на чемпіонаті світу-1974 у Франції

Мені, як найкращому командному бійцю (я тоді за весь турнір не програв жодного поєдинку), вручили десятилітрову пляшку шампанського. Ну як таку двадцятикілограмову «ляльку» (у мене є фото, де я тримаю ту пляшку, наче дитину) везти до Львова? Тож ми з хлопцями запросили дівочу команду і відкоркували шампанське. Наступного ранку ніхто з нас не вийшов з номера. На щастя, чемпіонат уже завершився.

У Франції якось весело фехтувалося

Одного разу на турнірі Ромеля, який мав статус етапу Кубка світу, я вилетів з першого кола. Засмутився, пішов у роздягальню і вдягнув костюм з краваткою – це ж був сам Париж. Та проходячи повз зал, почув власне прізвище: мене викликали на доріжку. Виявилося, виводячи протокол, суддя помилився. А коли результати перевірили, з’ясувалося, що я таки пройшов до наступного туру. Арбітр, побачивши мене при параді й у краватці, аж зблід. А отямившись, крикнув, аби через три хвилини я був на доріжці зі зброєю. Найсмішніше, що я став переможцем турніру. У ті часи не було суперника, з яким я боявся б фехтувати. Я прагнув боротьби, у мене взагалі страху не було.

Коли вирішив, що настав час зачохлити зброю, зібрав усе,
що мав, у фехтувальну сумку

Прийшов у зал і віддав її хорошому приятелю Олександру Беляєву зі словами: «Бери і назад мені ні в якому разі не віддавай. Навіть якщо проситиму і молитиму».

Працював тренером у Львівській ШВСМ, збірній України,
а наприкінці 80-х тренував збірну СРСР – аж до Сеула-88

Сподівався поїхати на цю Олімпіаду, але за три дні до від’їзду мені повідомили, що моя особова справа десь «затрималась» у Москві, тому, мовляв, у Корею поїдуть столичні функціонери. Я тоді образився і погодився на роботу в Угорщині.

З нашими фахівцями угорці охоче підписували контракти

А коли у клубі мої учні почали перемагати на європейських першостях серед кадетів та юніорів, мене запросили очолити угорську національну збірну. Рада тренерів зібралася у залі подивитися, як я даю індивідуальний урок. Колеги сіли півколом, а я з учнем готувався до виходу на доріжку. І тут повз нас пролітала муха. Я рефлекторно збив її клинком. Усе, що потім відбувалося у нас на доріжці, угорців більше не цікавило (сміється). Угорські рапіристи в особистому й командному заліку стали чемпіонами Європи. Ні до нашої співпраці, ні після неї їм так і не вдалося повторити того результату. За методикою, яку я приніс у збірну Угорщини, там працюють й дотепер...

Українці перемагають завдяки тренерам-ентузіастам,
які ще залишилися у країні, та власному фанатизму

Утім, якщо у нас надалі народжуватимуться такі самородки, як Ольга Харлан чи Андрій Орліковський, українське фехтування неможливо буде знищити.

Я не живу минулим

Перемоги забуваються, гострі відчуття тріумфу з роками стираються... З давніх часів чомусь найбільше запам’яталися поразки. Одна й досі гризе мене. За всю командну першість Олімпійських ігор 1976 року в Монреалі я програв лише один двобій, а команда залишилася на четвертому місці. У півфіналі ми поступилися німцям, а у «бронзовій» зустрічі – французам... На тій Олімпіаді я був у найкращій своїй формі. В особистому заліку пройшов до фіналу, але через суддівську помилку залишився без нагороди (у ті часи шестеро учасників фіналу змагалися за коловою системою – ред.). Якби мені дозволили тоді перемогти Фабіо Даль Дзотто з Італії, я би взяв участь у перебої за «золото». А так чемпіоном став італієць. Мені ж дісталася «дерев’яна» медаль.


У мене український менталітет

Мене виховували на наших традиціях, в Україні сформувалась моя особистість. Я повністю усвідомлюю, заради чого я туди поїхав (Василь Станкович 12 років працював тренером власному фехтувальному клубі Maestro Fencing Club в США – ред.) і що робитиму, коли повернуся назад (повернувся в кінці 2016 року – ред.). Доки є здоров’я, зароблятиму гроші там, а витрачатиму їх тут.

Коли виступав сам, друзів-суперників було багато

Але з кожним роком це коло звужується, кожен переймається власними проблемами. Хоч залишились, звичайно, добрі друзі в Угорщині, Польщі, Україні. Що мене здивувало, так це те, що більшість моїх українських друзів та приятелів з країн колишнього Радянського Союзу опинились у США. Не так давно (інтерв’ю 2006 року – ред.) я зібрав за одним столом в Америці 16 фехтувальників з одного лише Львова! Ми жартома назвали цю вечірку виїзним засіданням Львівської федерації фехтування. Між іншим, ці люди – найкращі тренери США, вони виховали чемпіонів та призерів чемпіонатів світу і Олімпіад. А минулого року (2005 – ред.) львів’янина Михайла Петіна офіційно визнали найкращим тренером США з фехтування. Я пишаюсь нашою фехтувальною школою, з гордістю говорю, що я зі Львова, з України.

Набридло працювати у тому шаленому темпі (в США – ред.)

Було за щастя, коли доводилося навчати фехтуванню «лише» десять годин. Зазвичай 12, а то й 13 – і так щодня. Тому без зайвих сентиментів закрив свій клуб і сів на літак до України. Ми з дружиною давно готувалися повертатися додому. Нас утримували сумніви, чи зможе донька самостійно жити у США. Та Марія вступила до Технологічного інституту Нью-Джерсі на факультет внутрішнього й зовнішнього дизайну, провчилася рік і запевнила нас, що є самостійною людиною.

ДОВІДКА

Василь Васильович
Станкович

Народився 26-го квітня 1946 у Іршаві Закарпатської області. Фехтуванням на рапірах розпочав займатися, навчаючись у ЛДІФК на кафедрі... футболу. Перший і єдиний тренер – заслужений тренер СРСР Вадим Андрієвський. За збірну СРСР виступав упродовж десяти років поспіль (1968–1977). Дворазовий срібний призер Олімпійських ігор (Мехіко-1968, Мюнхен-1972) в командній першості; четверте місце в особистій та командній першості у Монреалі-1976. Золотий (Відень-1971) та срібний (Гавана-1969) призер чемпіонатів світу в особистій першості. Чотириразовий чемпіон (Гавана-1969, Анкара-1970, Гетеборг-1973, Гренобль-1974), срібний (Будапешт-1975) і двічі бронзовий (Відень-1971, Буенос-Айрес-1977) призер у командній першості чемпіонатів світу. Чемпіон Всесвітньої Універсіади (Москва-1973) в особистій та командній першості. Триразовий чемпіон СРСР (1968, 1970, 1971) в особистій першості. Переможець командного Кубка Європи (1969, 1970). Заслужений майстер спорту СРСР (1971). Працював головним тренером збірних України, СРСР, Угорщини та Індонезії; тренер клубів Maestro Fencing Club, New Jersey at Lilov Fencing Academy та Columbia High Schoo (США). Нині – пенсіонер, проживає на Закарпатті. 

 

За матеріалами 
відділення НОК України у Львівській області 

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ