Юрій Грабовський: «Допомагаємо впроваджувати регбі в систему фізичної підготовки військових»

Жива легенда львівського регбі Юрій Грабовський, який з кінця 70-х до середини 90-х років минулого століття був лідером «Сокола» та виступав за збірні колишнього СРСР і України, а згодом упродовж чверті століття очолював провідний клуб Західної України на посаді головного тренера, на цьому тижні він приймав вітання з днем народження (виповнилося 62 роки) та іменинами. Подякувавши пресслужбі Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського за привітання, Юрій Францович поділився останніми новинами з життя рідного клубу, зокрема, про зміни у тренерському штабі «Сокола», до якого входять випускники нашого вишу Євген Тарасенко та Артем Глинка, і підготовку гравців команди, серед яких ціла низка студентів кафедри спортивних та рекреаційних ігор ЛДУФК (Роман Чорнописький, Павло Чеховський, Богдан Ханьков та інші), до нового сезону в умовах карантину, а також розповів про те, як «соколи» на Великдень здавали кров для хворих діток та поранених бійців на Донбасі.

– Практика здачі крові регбістами «Сокола» для благодійних цілей стала для нашого клубу доброю традицією, – розпочав розмову Юрій Францович. – Уже третій рік поспіль наші хлопці і тренери стають донорами для діток, що лікуються з найрізноманітнішими патологіями у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі, що знаходиться у Львові, а також для наших вояків, що отримали поранення, захищаючи суверенітет та цілісність України на Сході. Надаючи у такий спосіб посильну допомогу діткам та бійцям, ми разом з тим займаємося і патріотичним вихованням наших гравців. Зрештою, не всі вони стануть зірками регбі, це зрозуміло, а от формувати з них свідомих громадян – це наш обов’язок перед державою, в побудові якої ми повинні займати найактивнішу позицію. Приємно, що до донорської справи підключилися й гравці регбійних команд Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного і 80-ї десантно-штурмової бригади. З цими бойовими підрозділами ми уже кілька років співпрацюємо – допомагаємо їм впроваджувати гру у регбі в систему фізичної підготовки військових. І знаєте, серед курсантів і солдат є чимало перспективних гравців.

– А не запізно в такому віці розпочинати займатися регбі?
– Почнемо з того, що спортом займатися ніколи не пізно, а регбі й поготів. Якщо є бажання (а без мотивації у будь-якій справі толку ніякого ніколи не буде) і нормальна координація рухів, то усього решта можна навчитися. Є чимало прикладів, коли навіть прийшовши у регбі вже в 20 років і більше, гравці досягали серйозних успіхів на найвищому рівні. А для військових заняття регбі – це майже ідеальний метод фізичної підготовки. Адже у цій грі паралельно розвиваються фактично усі фізичні якості та узгодженість колективних дій – тобто усе ну прямо, як в бою. І це думка не моя особиста чи людей зі світу регбі – до такого висновку прийшли майже усі офіцери, які застосовують гру з овальним м’ячем на заняттях з фізпідготовки зі своїми підлеглими. Саме тому регбі семимильними кроками набуває популярності серед військових.

– А ви самі коли прийшли у регбі, яке зрештою стало для вас справою життя?
– У дитинстві я вчився в середній школі №49 міста Львова. Клас у нас підібрався дуже спортивний. До речі, серед моїх однокласників був Володимир Беззуб’як – відомий футболіст, який свого часу грав за «Карпати», а нині працює тренером в структурі цього клубу. Я, на відміну від нього, зі спеціалізацією визначався дуже довго, бо непогано у мене виходило практично в усіх ігрових видах спорту – баскетболі, хокеї, футболі, гандболі... Та зрештою перевагу віддав саме регбі. Настільки полюбив цю гру, що навіть закінчивши медичний інститут, залишився у регбі і ніколи ні на мить про це не пожалів. Грав за «Сокіл», потім багато років був його головним тренером, але тепер прийшов час поступитися цим місцем...

– Тобто ви залишаєте «Сокіл»?
– Та ні, я залишаюся в клубі – роботи для мене вистачить, але за тренувальний процес тепер будуть відповідати інші люди. Я ж виконуватиму функції директора клубу.

– І хто ж буде головним тренером команди?
– Я дуже довго над цим питанням думав, багато говорив про це з нашим президентом Петром Адамиком і зрештою ми зійшлися на кандидатурі Дмитра Кірсанова. Рішення було не простим з огляду на те, що «Сокіл» традиційно, ще з радянських часів був командою, в якій грають та яку тренують вихованці львівського регбі, а Кірсанов родом з Харківщини і ніколи за наш клуб не виступав. Упродовж ігрової кар’єри він грав за харківський «Олімп», одеський «Кредо» і збірну України, пограв і за кордоном, зокрема в Польщі. Як тренер, приводив до чемпіонства «Олімп», очолював і національну команду України та чоловічу і жіночу збірні з регбі-7. А останнім місцем його роботи була Одеса, де він тренував «Кредо». І коли по завершенні минулого сезону він припинив співпрацю в одеському клубі, я одразу розпочав з ним переговори і ми доволі швидко дійшли згоди про співпрацю.

– Чому ви зупинили свій вибір саме на кандидатурі Дмитра Кірсанова?
– Аналізуючи виступи «Сокола» за останні роки, прийшов до висновку, що команді потрібні свіжі ідеї, аби вдихнути як у тренувальний процес, так і в гру щось нове, цікаве та корисне. На мою думку, і в цьому зі мною погодився Петро Михайлович (Адамик – авт.), саме такою людиною є Кірсанов. Його команди не раз грали проти «Сокола» і він дуже добре знає наших гравців, спостерігаючи за їхніми діями зі сторони. А головне, він, будучи ще зовсім молодим за віком, як для тренера, фахівцем, уже має чималий тренерський досвід і до роботи підходить творчо. Він з тих тренерів, хто увесь час прагне вчитися і пізнавати нове. Спілкуючись з ним, я побачив, що він намагається знаходити в своїй роботі нові шляхи побудови тренувального процесу, шукає щось нове в тактиці і стратегії гри та управлінні командою. Також він чудово розуміє, що нинішні гравці різняться від тих, якими були регбісти в часи його ігрової кар’єри, адже спортивна діяльність, як і життя загалом – це динамічний процес, в якому нічого не стоїть на місці і для того, аби бути в авангарді, просто необхідно увесь час йти в ногу з часом. Кірсанов знає добре англійську, їздить на тренерські курси та стажування за кордон – одним словом, увесь час намагається розвиватися в професійному плані.

– Хто Дмитру Кірсанову допомагатиме в тренерському штабі?
– Євген Тарасенко (на фото з Юрієм Грабовським) та Артем Глинка. І ми з Петром Михайловичем маємо велику надію, що вони не просто будуть асистувати головному тренеру, а й самі також поряд з ним будуть розвиватися, підвищуючи свій професійний фах. Адже для того, щоб виховувати в нашому регіоні нових молодих кваліфікованих регбістів, необхідні хороші тренерські кадри і над цим питанням також необхідно постійно працювати. Зізнаюся, на початках, коли ми сказали нашим тренерам про те, що головним у «Соколі» буде Дмитро Кірсанов, їм це не дуже сподобалося. Але досить швидко вони порозумілися з ним і зараз із мікрокліматом у тренерському штабі, як і в команді загалом, усе гаразд.

– Ви згадали про команду. Зрозуміло, що гравці уже тривалий час знаходяться на карантині, однак до сезону вони готуються?
– Так, звичайно. Звісно, загальнокомандних тренувань не проводимо, але індивідуально хлопці працюють. Тренерський штаб щодня розсилає гравцям план роботи на наступний день, а ввечері ті звітуються про виконану роботу. Ну а наскільки усі працювали добросовісно, побачимо, уже коли вийдемо з карантину. Але у самосвідомості хлопців я не сумніваюся. У нас команда хоча й аматорська, однак відношення до тренувального процесу по-справжньому професійне. Та по-іншому й бути не може, бо наші гравці займаються спортом не заради грошей (виплати у нас, можна сказати, фактично чисто символічні), а через свою безмежну любов до регбі – гри, без якої кожен з них не уявляє своє життя.

– Про сезон, зокрема про початок чемпіонату Суперліги, щось уже відомо?
– Та він уже мав стартувати, але ігри відклали, а коли почнемо грати, наразі не відомо. Думаю, хоч щось проясниться, коли почнеться вихід з карантину. Але зазначу, що у регбі проводити матчі через три дні на четвертий, на відміну від, наприклад, футболу, не реально – грати можна не частіше один поєдинок на тиждень.

– А як йдуть справи з реконструкцією стадіону «Юність»?
– Цього року, як попередньо і планувалося, маємо зробити другу трибуну. З фінансуванням проблем бути не повинно – Петро Михайлович тримає руку на пульсі. Та головне, щоб з коронавірусом усе закінчилося. Здоров’я і життя людей – головна проблема на нині. А з рештою, в тому числі і спортивними змаганнями, якось розберемося.


Розмовляв Іван Дупнак 

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ