Леонід Іванов: «Збірна України на чемпіонаті світу в радянські часи – це був би скандал»

У суботу, 2-го травня, виповнилося 72 роки видатному львівському спортсмену, заслуженому майстру спорту СРСР з сучасного п’ятиборства, чемпіону і бронзовому призеру чемпіонатів світу 1971 та 1975 років відповідно в командній першості, випускнику Львівського державного тоді, у 1975 році, ще інституту, а нині університету фізичної культури імені Івана Боберського Леонідові Іванову. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші фрагменти розповідей Леоніда Степановича із попередніх розмов з журналістами.

1. Я приїхав до Львова на запрошення Федора Степановича Коти – юним і нікому не відомим. Знаменитий наставник Павла Ледньова побачив у мені якісь задатки. У той час Пашка вже був маститим спортсменом. Але замість того, щоб задирати ніс, почав щосили допомагати мені. І я, немов губка, вбирав ледньовську науку. Бувало, прибігаємо після виснажливого кросу, я під собою ніг не чую. А Пашка кричить: «Так, молодий, ще одне коло побіг! Давай-давай, ще чотири кілометри! Ти ж хочеш стати чемпіоном?». А я дуже хотів, тому і біг. А коли підтискати його впритул став, він, сміючись, говорив: «Ти тільки подивися, який спритний! Ось виховав на свою голову!». Пашка був справжнім ватажком нашої п’ятиборної зграї: готовий був прийти на допомогу за першим покликом. Екіпіровкою ділився, грошей міг дати, якщо потрібно. Безкорисливим таким був хлопцем...

2. Я для друга теж готовий був на все. Коли його (Павла Ледньова – ред.) довічно дискваліфікували через ту, відому історію з балоновими плащами на таможні, ми з Федором Степановичем кожен день оббивали поріг командувача Прикарпатського військового округу – єдиної людини, яка могла вплинути на долю Пашки. Зрештою, він мені сказав: «Добре, я підпишу прохання. Але відповідати за Ледньова будеш ти – своїми погонами». Я погодився, не роздумуючи. З такою ж ніжністю і вдячністю, як Пашка, згадую нашого тренера. Іншого такого, як Кота, навіть тоді більше не було. Ну а зараз і зовсім подібних наставників зустріти нереально. Він був для нас другим батьком. Ми жили в готелі недалеко від нашої бази СКА. Так Федір Степанович з дому об одинадцятій вечора приїжджав, аби переконатися, що ми на місці і у нас все гаразд. Він за нас горою був, коли траплялося нам по молодості чудити і потрапляти в різні історії.

3. Колись особисті змагання тривали п’ять днів – кожен день ми проходили по одному виду. Ми, п’ятиборці старої плеяди, досі пам’ятаємо крос на 4 км, ті 300 м у плаванні та найбільш непередбачуване і небезпечне змагання – кінний крос. Буває, дивимося сучасний конкур і усміхаємося: перешкоду висотою 70 см самому, навіть без коня, можна перестрибнути. У наші часи конкурним «бар’єрам» 120–130 см ніхто не дивувався. Я застав ще кінний 12-кілометровий крос. Якщо вершник доїжджав до фінішу, його зустрічали як героя. «Мертві» перешкоди – повалені дерева, схили і обриви – не давали права на помилку. Кінь тоді був ключовим видом.

4. У нас, у ті ситі для спортсменів радянські часи, також не все було добре. Бувало, у двомісних номерах жили по четверо. Аби «обкатати» спортсменів, тренери викручувалися як могли. І в нас, титулованих спортсменів, корона з голови не падала, коли ми спали на підлозі. І не вважали чимось ганебним, коли наш усіляко заслужений і знаменитий тренер Федір Степанович Кота давав нам з Пашкою Ледньовим фехтувальні уроки на... даху готелю.

5. Сьогодні ж молодь, уперше заскочивши на п’єдестал пошани, вимагає усіх можливих матеріальних благ. А це нереально! Та й неправильно. Багато хто з молодих уже ходить із «зіркою» в голові. На юнацьких змаганнях поводяться так, наче Бога за бороду схопили. А батьки ще й стимулюють таку поведінку. «Якщо ти відберешся на юнацьку Олімпіаду, я відразу ж купую тобі автомобіль», – я сам був свідком такої розмови турботливої матусі із сином. А коли ліцензію на ці змагання здобув інший хлопчина, мені довелося докласти чималих зусиль, аби він не став жертвою залаштункових ігор.

6. Сказати, що боротьба точилася за кожне очко, це не сказати нічого (мова йде про чемпіонат світу 1971 року – ред.). Самі імена наших головних суперників, угорців чого тільки варті: видатний Андраш Бальцо, Петер Келеман та Жигмонд Вілланьї. А у нас, за збірну СРСР виступали Борька Онищенко і ми з Сергієм Лук’яненком – зелені ще пацани. Павло Ледньов у команду тоді не потрапив. Ми з Борисом у той рік виступали краще, а москвич Лук’яненко став у збірній представником столичного п’ятиборства. Тренери просто не могли поставити у команду ще одного львів’янина. Збірна України на чемпіонаті світу – це був би скандал. На той час рівень розвитку спорту у Львові був неймовірним. Ви можете собі таке уявити: у 1971 році, будучи чемпіоном світу у командному турнірі, я не потрапив до десятки найкращих спортсменів міста. Одинадцятим став, після наших видатних фехтувальників, штангістів, плавців. Львів був своєрідним спортивним брендом, про який дуже добре знали за кордоном...

7. А ще перед тим у Ледньова «виплила» історія з плащами. Та цим грішив не він один. Усі спортсмени у радянські часи привозили з-за кордону балонові плащі чи інші «ходові» речі і потім їх перепродували. Там вони коштували два–три долари, а в Радянському Союзі їх можна було продати за 100–150 карбованців. Тоді до дружини Пашки підійшов міліціонер і наказав віддати плащі, а цього не можна було робити в жодному разі. Ми ж тоді були на зборі у Цахкадзорі... У гімнаста Миколи Андріанова тоді 30 автомагнітол забрали. Потім, щоправда, цю «пожежу» загасили: олімпійський чемпіон, народний улюбленець... Часи тоді були такі.

8. Мені Пашка Ледньов неодноразово давав свої шпаги, коли мої виходили з ладу. А коли на одному із турнірів у мене зламався пістолет, я стріляв його зброєю. Це була щира, справжня чоловіча дружба. Усі роки наших виступів за збірну ми жили в одній кімнаті. Та одного разу він підійшов до тренера: «Я з Івановим жити більше не буду! Не встигне голову до подушки притулити, як уже хропить. А я заснути через це півночі не можу». Пішов до іншого хлопця, колишнього десантника. Та швидко повернувся назад: тільки-но почне перевертатися у ліжку на інший бік, як той відразу очі розплющує і спостерігає. «Ти собі не уявляєш, – скаржився мені Пашка. – Дивився на мене і вдень, і вночі» (сміється).

9. Нерви у Ледньова були ні до чорта. Його можна було вивести з рівноваги за лічені секунди. Варто комусь було підійти до нього і сказати, що хтось про нього погано відгукувався, як він спалахував, наче сірник. І страшенно засмучувався. Для нього мало значення, що говорять про нього люди. На щастя, у нього був надійний ангел-охоронець, а разом з тим і батько, і заступник – наш тренер Федір Степанович Кота. На змаганнях він нікого й близько до Ледньова не підпускав!

10. Мені якось не щастило з Олімпіадами. У дорослу команду мене взяли ще юніором, після перемоги на чемпіонаті світу серед ровесників. На Олімпійські ігри 1968 року в Мехіко я, ще зовсім хлопчисько, потрапляв до складу другим номером. Але в останній момент мене «відчепили». За офіційною причиною «не встигли оформити документи». Насправді ж московське керівництво ніяк не могло дати добро на те, що на Олімпіаді виступатиме збірна України (в Мехіко в результаті полетіло лише двоє українців – Павло Ледньов і Борис Онищенко). А перед Мюнхеном я просто «поламався»: на тренуванні з конкуру пішов на високу стіну, впав, і кінь накрив мене. У госпіталі провалявся два місяці.

11. Гроші ми завжди отримували в секретній касі, адже офіційно в Радянському Союзі не було професійного спорту. В інтерв’ю закордонним журналістам я повинен був говорити, що вдень ??займаюся з солдатами, а ввечері, після роботи, тренуюся. Мені неприємно чути, коли спортсмени, які виступали зі мною в один час, скаржаться: «Ось сьогодні спортсменам платять великі призові. Нам же свого часу нічого не платили». Я в таких випадках завжди нагадую: «Ось тобі трикімнатну квартиру дали? У тому районі, який ти сам собі вибрав? І машину? А зараз молодим нічого не видають – все самі купують за «великі» призові». В ті часи елітні спортсмени мали практично всі матеріальні блага, які тільки могли побажати.

12. Це була дивовижна людина (мова про тренера Федора Коту – ред.). Ви би чули, як він на скрипці грав! На бенкетах після чемпіонатів світу Кота акуратно розгортав свою скрипку, яку завжди возив із собою. Проводив смичком по струнах, видобуваючи з них чарівні мелодії, обов’язковою серед яких був його рідний «Чардаш», адже наш наставник був угорцем. І весь зал стоячи слухав його гру і аплодував, не шкодуючи долонь. А ще деколи він присипляв, заспокоював нас, своїх вихованців, тихими і плавними скрипковими переспівами... У Львові, в інституті фізкультури, він викладав фехтування. Та коли в місті Лева почало розвиватися сучасне п’ятиборство, переключився на цей вид спорту і почав підбирати учнів. Пашку Ледньова, який приїхав до Львова з Дніпропетровська грати у водне поло, Кота переконав, що той досягне вершин саме у п’ятиборстві. Він таланти вирізняв здалеку. У нього була напрочуд сильна група. Троє українців виступали за збірну Союзу. І була би вся збірна наша, якби не політика Москви... За нас Федір Степанович за будь-яких обставин стояв горою. Тільки-но починалися інтриги, пов’язані з формуванням команди, як він напряму йшов до голови союзного комітету з питань фізкультури і спорту Павлова. І переконував того, підтверджуючи свої аргументи протоколами змагань. Мені видається, Кота будь-кого міг переконати. Я й досі з усмішкою згадую його афоризми. Коли нам не вдавалося змусити стрибати примхливих коней, Федір Степанович казав: «Не наполягай. Ця тварина наче жінка. Її потрібно вмовити – за 15 хвилин».

13. Мене у 1975 році чекали куди більш привабливі перспективи – цікава робота за кордоном. А поєднувати службу зі спортом більше не виходило. Але щоб закінчити кар’єру, мені навіть довелося розіграти невелике шоу. На чемпіонаті Збройних Сил СРСР на львівському СКА на очах всіх наших командувачів я падаю з коня і «ламаю» ногу. На наступний день приїжджаю в гіпсі. Але керівництво до останнього не хотіло мене відпускати. «Принесіть мені знімок ноги Іванова», – кричав начальник спортивної команди Прикарпатського військового округу. Немає нічого простіше: в госпіталі за пляшку горілки такий знімок могли зробити, що без здригання дивитися було неможливо (сміється).

14. Упродовж трьох років я був начальником футбольної команди «СКА-Карпати». За цей час багато чого побачив і дізнався. Наприклад, що у футболі гроші можна робити з повітря. Якось представники однієї команди привезли мені мішок грошей – за нічию у матчі, який повинен був відбутися через... десять турів. У футболі було одне правило: у кого більше грошей, той і диктує свої умови. Загалом, для прийняття закону про кримінальну відповідальність за договірні матчі були усі підстави. А ось ще один аспект нашого футболу. Футболісти полюбляють вихвалятися своїми заробітками. Насправді офіційні зарплати у них 5–10 тисяч. З тих захмарних сум, які футболісти направду отримують у конвертах, податки вони не сплачують. Та не тільки через це я не симпатизую футболістам. У Кончі-Заспі, через паркан від бази олімпійської підготовки, розташована база київського «Динамо». Якось ми попросили футбольне керівництво пустити наших спортсменів у динамівський басейн потренуватися. І почули у відповідь: футболісти не люблять, коли в їхньому басейні хтось плаває. І ось такий чудовий басейн простоює у той час, коли спортсменам немає де тренуватися.

15. Валі (Валентині Ковпан – дружині Леоніда Іванова, віцечемпіонці Олімпійських ігор-1976 зі стрільби з лука – ред.) завжди погано давалася стрілянина на 50 м, я найбільше хвилювався з цього приводу (під час Ігор-1976 – ред.). 30 м вона відстріляла з п’ятим результатом. А після ненависного «полтинника» полетіла на кілька десятків місць донизу. Але потім були світові рекорди на 60 м і 70 м. До «золота» Валі не вистачило всього трьох очок. Дружина стала першою, хто привіз до Львова олімпійську медаль. Валя стріляла ще два роки. А потім разом зі мною на десять років поїхала в Прагу – мене запросили туди на роботу. Валя нудьгувала без стрільби, самої атмосфери змагань. Тому в Празі пішла працювати – допомагала тренувати спортсменів, навіть виїжджала з ними на змагання. Але коли ми повернулися до Львова, вона почала працювати за фахом – стоматологом, в обласній лікарні. Там же все і сталося... 12-го травня 2006 року, ще завидна – о восьмій годині вечора, вона вийшла з роботи, пішла додому. І пропала... Я підняв на «вуха» все місто. Ми обшукали Львів і всі околиці, все навколо обклеїли листівками з її фотографією. Але не знайшли ні сліду, ні зачіпки... Не було жодного свідка. Після цього випадку я почав читати замітки про зниклих людей і з подивом виявив: виявляється, у нас дуже багато людей, 300–400 чоловік на рік, пропадає безслідно.


За матеріалами 
НОК України у Львівській області 

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ