Володимир Бринзак: «У США жити спокійніше, причому набагато. А в нас – дурдом, але весело» (частина 2)

Президент Федерації біатлону України, перший віце-президент Національного олімпійського комітету України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, Doctor Honoris Causa Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Володимир Бринзак у великому інтерв’ю відверто розповів про особливості державного і спонсорського фінансування біатлону, жалюгідний стан тренувальних баз по всій державі, зовні теплі стосунки з представниками країни-агресорки, регулярну появу росіян у складі української збірної та нові реалії життя в умовах пандемії. Багаторічний керівник найпопулярнішого зимового виду і виду спорту номер два (після футболу) в країні не уникав відповідей на жодне запитання і розповів навіть про свій бізнес, чого досі не робив ніколи. Пропонуємо вашій увазі другу з трьох частин розмови (першу частину можна знайти за цим посиланням).

– У контексті відсутності коштів на реконструкцію і будівництво баз напрошується питання виділення коштів з державного бюджету. Витрачаються вони в основному на національні збірні. Зокрема – на запрошення біатлоністок з-за кордону. В оголошеному недавно складі збірної – п’ять спортсменок, народжених у Росії і одна білоруска.
– Одне з іншим не пов’язане. Ось, приміром, приїхало до нас у 2018 році із Росії три дівчини – Анастасія Рассказова, Оксана Москаленко і Катерина Бех. Поки вони не пробилися в збірну за спортивним принципом, їх підготовка фінансувалася не за державні кошти. А коли дівчата своєю працею потрапили до складу національної команди, на них почали виділятися кошти, заплановані на зарплати представниць штатної збірної, які витратилися б точно так само, якби на це місце потрапили спортсменки, народжені в Україні.

Завдяки цим дівчатам зросла конкуренція. Без них у їхній віковій категорії результату в нас не було взагалі. А так Катя Бех стала дворазовою чемпіонкою світу серед юніорок. У Росії вона була ніким, не потрапила б до складу, а в нас Катерина через два-три роки перетвориться у зірку біатлону. Я в цьому не сумніваюся. Поряд з тим, щоб дотягтися до таких конкуренток, мусять наполегливіше працювати інші дівчата. Та й не такі великі кошти ми витрачаємо на юних спортсменок – $5-6 тисяч на рік. Складіть цю суму до купи. Нічого особливого за неї не побудуєш.

Крім того, хотів би підкреслити, що нікого ми не привозили і не запрошували. Ми нікого не переманюємо. Чому в нас немає зірок із Росії? Бо ми починаємо вести перемовини, лише коли з пропозицією звертаються спортсмен чи його тренер. У випадку цих трьох біатлоністок до мене зателефонував їхній наставник Ілля Лапухов. Він сказав, мовляв, дівчата звільнилися в Москві, отримали на руки трудові книжки, провели два збори у Білорусі, після чого там від них відмовилися. «Вам не цікаво?», – питає Лапухов. Я спершу відмовився, але Олександр тиснув на те, що їхні батьки – українці. Це – аргумент. До того ж дітей шкода: їм по 19-20 років, з Росії поїхали, в Білорусі від них відмовилися. Опинилися на роздоріжжі. Домовилися, що зустрінемося і поговоримо. Що мене вразило – неймовірний імпульс, яким заряджені дівчата. Вони хочуть стати олімпійськими чемпіонками!...

Фактично, рік займався ними сам, без допомоги держави. Додаткові труднощі з’явилися, коли сказав, що для отримання українського паспорта треба відмовитися від російського. Оксана, Катя і Настя якийсь час думали, а потім сказали, що в них є мета – виграти «золото» Олімпіади. Вони хочуть до неї дійти і ладні пожертвувати російським громадянством. До того ж більшість їхніх родичів живе в Україні. То кому вони заважають? Навпаки – маємо конкуренцію. Бо нині зіткнулися з проблемою: рано чи пізно, але сестрам Семеренко, Підгрушній та Джимі доведеться піти. А на їхнє місце нема кого брати. З того ж Чернігова, головної бази підготовки, нашого опорного центру, немає жодної дівчини ні в юнацькій збірній, ні в юніорській, ні в молодіжній.

– Чому?
– Бо не працює школа так, як би мала працювати. Одних чомусь тренер віддав у Молдову. Мова про Сніжану Тисеєву (1995 року народження), Анастасію Ничипоренко (1996) і Аллу Гіленко (1992), на яких ми розраховували. «Навіщо ви це зробили?», – питаю тренера Миколу Зоца. «Немає виходу на міжнародну арену, їм треба виступати», – відповідає. «Так ви ж самі кажете, що на Кубку IBU не закрита квота, нема кого везти», – парирую. «Ой, я не знав, що у нас шість осіб. Думав, чотири чи п’ять»... І де сьогодні ці дівчата? Усі закінчили, хоча Ничипоренко свого часу була чемпіонкою юнацького Олімпійського фестивалю. З Гіленко взагалі думав, що виросте нова Дарія Домрачова. Вона показала сьомий хід на юнацькому чемпіонаті світу в Обертіляйху. Але вже все. І хто їх відпустив? Ніна Лемеш, як керівник управління спорту Чернігівської ОДА, підписала дозвіл на перехід в Молдову, не я. Я не хотів вставляти спортсменкам палиці в колеса.

– Для уточнення: головна причина відсутності талантів, з вашої точки зору, у недосконалій системі чи недостатній кваліфікації тренерів?
– У відсутності вертикалі управління. Хоча тренерів у Чернігові теж немає. Одні зі збірними працюють, другі в Молдову поїхали. А з дітьми працювати треба – знаходити, базу розвивати. Нині ж Чернігів у збірній представляють сумчани Руслан Ткаленко, Антон Дудченко і Артем Тищенко. Всі привозні, своїх не готують. Раніше так само привезли Андрія Дериземлю. За школою немає контролю. ДЮСШ віддали з підпорядкування Мінмолодьспорту обласним державним адміністраціям. А владі не до того, вона займається виборами. Ось і виходить, що система не працює.

«Дитяча школа – школа вищої спортивної майстерності – національна команда» – поки ця вертикаль не буде під одним управлінням і фінансуватися з одних джерел, діла не буде. Федерація як громадська організація вплинути не може. Я кошторису не підписую, навіть його не бачу. Отримують кошти і звітують за них інші люди. Можу лише допомагати додатково.

Стосовно тренерів, то з ними біда. У Сумах теж бракує спеціалістів. Немає грошей, то люди ходять на рибалку, потім уловом торгують. Ще один «грачує» на машині. Раз на тиждень потренував, діти побігали по лісі й на тому досить. Але то ж для сучасного біатлону не методика. У норвежців і німців детально розписане кожне тренування. І матеріально-технічне забезпечення теж досконале. А в нас на одній трасі бур’яни, на іншій тріщини, ще десь будинки будують чи директор школи не видає зброї. Погано, що наші тренери звикли шукати проблеми, а не можливості. «Не дають, то що я буду мучитися?». То не є добре, що наш біатлон розвивається не завдяки відлагодженій системі, а розвивається з допомогою ручного управління. Звісно, хтось вискакує, але на стабільні успіхи за таких обставин розраховувати складно. Тому у німців чи норвежців сильні перший і другий склад. У нас є перший, а далі – прірва.

– Таким чином ви мотивуєте свою згоду на приїзд в Україну представників Росії. Наче й так і схожі прецеденти траплялися. Достатньо згадати, що в 1998 і 2006 роках етнічні росіянки Олена Петрова та Лілія Єфремова принесли нашій державі олімпійські медалі – срібну і бронзову відповідно. Але після 2014 року обставини змінилися і Росію та росіян загал сприймає по-іншому.
– А діти в чому винні? Вони не починали цієї війни і справді хочуть виступати за нашу державу, вигравати для неї медалі. Якби хтось був налаштований проти України, була б інша мова. А так, там вони не потрапляли в основний склад, а тут можуть і виступати, і отримувати зарплату.

Повірте, і тренер, і дівчата після переїзду в Україну, з матеріальної точки зору, втратили дуже суттєво. Але вони до нас просилися. В інших видах з України тікають, а до нас просяться. Бо знають, що система працює. Та ж Катя Бех вчить вірші українською мовою, а коли приїжджає в Росію, ходить в українській формі. Це ж не так легко в наші дні. Втім, після того, як мене показали на «Раша Тудей», я став сепаратистом.

– Може й так. Але ви самі провокуєте вболівальницьке і журналістське середовище. Приміром, коли даєте інтерв’ю пропагандистському каналу «Раша Тудей».
– Це неправда! Розповім, як то було. Є стрільбище, біля нього – тренерська біржа. Поруч зі мною стояв олімпійський чемпіон Діма Васільєв, який часто коментує біатлон на телебаченні, чотириразовий олімпійський чемпіон Алєксандр Тіхонов. І якась жіночка, яка постійно спілкується з Васільєвим. Зокрема на тему висловлювань шведа Себастьяна Самуельссона про Алєксандра Лоґінова (швед публічно звинуватив росіянина у вживанні допінгу – ред.). Так, я сказав, що швед не показує результату і це його нервує. Що його не підкріплені фактами висловлювання про те, що Лоґінов вживав допінг, мав би перевірити комітет етики. При цьому був певен, що бесіда приватна – з Дмитром, якого я знаю. Жінка не представлялася, у неї не було ні акредитації, ні мікрофона. Навіть не знаю, на що вона мій голос записала. Ми потім розмовляли. Я запитав, як можна давати в ефір те, що я сказав не їй і не для інтерв’ю. Ситуації виникають на рівному місці, з нічого. А після того я стаю сепаратистом.

– Російському «Матч-ТВ» ви сказали у контексті війни, що «поступово виникає розуміння: люди ні при чому, політики завели їх в цю ситуацію». Ви дійсно так вважаєте?
– Я не приховую, що не збираюся рівняти всіх росіян під одну гребінку. Погані люди є і в нас. То не патріотизм, коли вдягнув вишиванку і клянешся в любові до України. Вважаю, що зробив для нашої держави трохи більше, ніж безліч тих депутатів, які вдягаються на засідання парламенту у вишиванки, а там вирішують свої темні справи. Я ж теж у тих колах кручуся, знаю, хто чим дихає і бачу, які вони дволикі – на публіці вороги, а без камер обіймаються і разом займаються бізнесом. Я так не можу. Звик виконувати свою роботу без зайвого піару. Але вартувало потрапити в ефір «Раші Тудей» – і все, зрадник.

– Питання ж також у змісті. Політики політиками, але на Донбас стріляти в українців їздять не Зюґанов з Жириновським. Та й Путіна хтось обирає...
– Згадую, як під час останнього візиту в Тюмень років шість тому зупинив машину. Чоловік «грачував». Розговорилися. Дійшов висновку, що іншої інформації окрім як з «Пєрвого канала», він не отримує. І таких там мільйони. Люди ходять на роботу, а мізки забиваються «зомбоящиком». А в нас хіба інакше? Одні розповідають за Зеленського, інші за Порошенка. Проста людина не може розібратися, де правда. Людям всовують у мізки те, що хочуть. Як ось зараз, в історії з коронавірусом.

– Ви не вірите в його існування?
– Не справа в тому, чи вірю. Є цифри. За два місяці в Україні померло 100 тисяч людей, із них від коронавірусу – 200 осіб. Достатньо увімкнути здоровий глузд, щоб збагнути, що щось тут не так. Але всі вірять. І ось я зараз скажу і буду ворогом. Так, берегтися не завадить. Коли виходжу в люди, вдягаю маску. Мию руки, користуюся антисептиком. Цього достатньо. Не треба робити трагедії зі смерті 200 людей на 40 мільйонів населення. Від алкоголізму в той же час померло 6000. А ризики, скільки буде самогубств через те, що людей позакривали вдома, хтось підрахував? Люди сидять у «хрущовках», в пліснявих кімнатах з грибком і не можуть вийти на вулицю, пройтися парком, подихати свіжим повітрям і підняти імунітет. Це нормально? Про економічні наслідки цієї кризи взагалі мовчу. Як на мене, не було б Інтернету, такої паніки не було б.

– Облишмо коронавірус і повернемося до вас і біатлону. Ви сказали, що не є дволиким. Але в той же час залишаєтеся керівником однієї з найуспішніших Федерацій уже при п’ятому президенті країни.
– Я справді ні під кого не підлаштовуюся. У нас є результат, є сильна команда. У мене багато друзів з різних партій, які мене завжди підтримують. Люди, які люблять біатлон і довіряють мені як людині, котра на спорті не наживається. Подивіться на цю шафу. Там – усі мої державні нагороди. Від різних, з протилежними поглядами керівників. Це не за підлабузництво, не за політичні погляди, а за досягнення в спорті нагороди. Я самодостатня людина, яка ні з ким договірняків не має. У нашій Федерації ніколи не було скандалів, як у велоспорті, веслуванні чи боротьбі. Якби люди мені не довіряли, то давно б переобрали. Я б сам пішов, якби відчув, що хоч половина мною не задоволені. Бо, повторюю, біатлон для мене не є прибутковою справою. Тут більше проблем. Вирішення яких приносить задоволення.

Я зробив біатлон одним із найпопулярніших видів спорту в нашій країні, одним із найвидовищніших. Певен, що наші найсильніші біатлоністки за популярністю помітно випереджають навіть набагато титулованіших представників інших видів спорту. Але так було не завжди. Нині вже легше, бо треба тільки підтримувати те, що вже напрацювали. І не пускати в свою команду сторонніх людей, які б розхитували зсередини. Також важливо, щоб спортсмени відчували, що ти для них одночасно і друг, і керівник, і людина, з якою можна поспілкуватися і розповісти про наболіле. До мене можуть звернутися і тренери, і біатлоністи. Думаю, для людей, які наближені до біатлону, то не є таємницею.

Перед тим, як вимагати, треба іти на зустріч. Юлі Журавок допоміг купити квартиру, Ані Кривонос з мамою допомогли вирішити питання з будинком. Якщо є можливість, я не залишаюся осторонь. Нині допомагаю придбати житло Анастасії Меркушиній і Дмитрові Підручному. Якби не пандемія, це питання вже було б вирішеним. Зрештою, не сумніваюся, що найближчим часом усе буде гаразд.

– Можете сказати, що саме приносить вам прибуток?
– Звичайно. Почалося все з того періоду, як євреї почали масово виїздити з України в Ізраїль. Активно працював на ринку нерухомості. Продавав і купував у них квартири. Тоді ще не було нинішніх податків. Один відсоток платили в нотаріуса. Після того гроші клав на депозит – 27% річних. Так поступово обростав прибутками. З часом купив акції однієї книжкової фабрики. В Києві спільно із компанією «Кан Девелопмент» будували багатоповерхівки-«тетріси» (ЖК «Тетріс» біля НСК «Олімпійський» – ред.). Так само купив і вигідніше продав ресторан.

Крім того, я ж до 2004 року жив у США. Там теж був бізнес. Коли переїжджали в Україну, продали будинок за $760 тисяч. Це все офіційно. Моя сім’я там прожила 20 років.

– Чому повернулися?
– На хвилі Помаранчевої революції. До влади прийшов Віктор Ющенко. Ми повірили, що країна змінюється, можна до цього процесу бути причетним і робити нашу державу кращою. Мені тут подобається, тут я комусь потрібен і почуваюся корисним. А в США що? Робота, дім, басейн – поїв, полежав. А що далі? Чужа країна. Там ти нікому не потрібен, але там спокійніше, причому набагато. А в нас – дурдом, але весело. Життя!

– Ви як бізнесмен пробували підрахувати, скільки грошей вклали в біатлон?
– А нащо це мені? Треба – виймаю і даю. Приміром, на квартиру Журавок давав свої, а не кошти федерації. Відразу домовилися: третину даю я, третину – місцева влада і третину – сама. Так і вийшло – кожен зі свого боку вклав по 250 тисяч. Зараз домовилися, що на тих же умовах купуватиме житло Підручний. Якщо, звісно, не вийде домовитися, щоб йому подарували квартиру мер Тернополя чи голова ОДА. Дмитро титулом чемпіона світу на це заслужив. Але не дадуть – застосуємо стару схему.

Я вже дожив до того часу, що отримую задоволення від того, що роблю добре комусь, а не собі. Можна золоті унітази ставити і тішитися, а можна щось комусь подарувати. Ось фристайлісту Сашку Абраменку за олімпійське золото квартиру подарував. Розраховував, правда, що то буде житло для когось із біатлоністів. І пообіцяв це перед тодішнім міністром спорту Ігорем Ждановим на нагородженні найкращих спортсменів року наприкінці 2017. Сказав, що хто з біатлоністів першим виграє нагороду олімпійського Пхьончхана-2018, тому купую квартиру в Києві. Але, на жаль, ми в Кореї залишилися без медалей.

Зате єдину нагороду Україні на тих Іграх приніс Абраменко. На моїх очах. Перед останнім стрибком сказав віце-президентові Федерації лижних видів спорту Володимирові Малежику: «Вово, якщо зараз бере «золото» – дарую квартиру». Олександр став чемпіоном. Навіть якби не хотів, але слово тримаю завжди. Абраменко зайшов до мене в цей офіс разом з майбутньою дружиною. Я йому на цьому столі виклав усю суму грошей. Подарував би ключі, але тоді Сашко ще сумнівався, де він хоче жити – в Одесі, Миколаєві чи Києві. Він на це заслужив, нехай має.

Далі буде...

 

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ