Падовська Олена Мирославівна

Посада - доцент
Науковий ступінь -
кандидат мистецтвознавства
Вчене звання -
доцент
 

 

 

 

 

Викладає навчальні дисципліни:
• Історія української культури;
• Світова культура і мистецтво.

Освіта:
• Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, 1984 р.;
• Аспірантура при Львівській філії Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України.

Етапи роботи в Університеті:
• 1997-2001 рр. – викладач кафедри Львівського державного університету фізичної культури;
• 2001-2011 рр. – доцент кафедри гуманітарних дисциплін ЛДУФК;
• 2011р.-по теперішній час – Доцент кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського

 

Наукова діяльність:
• тема дисертації: Килими Поділля.
• напрямки наукових досліджень: Збереження памʼяті у нащадків депортованих українців Надсяння, мистецтвознавство та розвиток традиційної культури українців, краєзнавство.

Автор понад 100 публікацій, наукових та науково-методичних праць.

Наукові праці

E-mail: olenapadovska@ukr.net

Олена ПАДОВСЬКА: «Моє покликання - бути подорожнім у Всесвіті»

– Який вищий навчальний заклад Ви закінчили? Яку спеціальність здобули? Розкажіть про Ваших улюблених викладачів, про улюблені навчальні дисципліни.
 – Навчалася у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1979-1984, тепер Львівська національна академія мистецтв). Улюблені викладачі – проф. Яким Запаско, визначний критик та історик мистецтва, вмів описати художній твір так, що образ того твору поставав в уяві майже матеріально; проф. Володимир Овсійчук, лекції якого схожі до богонатхненних епічних піснеспівів; видатні колористи й експериментатори в малярстві та знавці мистецтва в теоретичних працях Теофіл Максисько, Микола Кристопчук; керівник моєї дипломної роботи, найенергійніший організатор пленерів, симпозіумів та майстер-класів з текстилю Зеновія Шульга.
 – Що запам’яталося Вам із студентського життя?
 – Пам’ять зберігає різні, часом несподівані, часом дивні, але в будь-якім разі цілком недидактичні прозірки життя. Більшістю з них надто особисті, а деякі сумні й мало цікаві для сторонніх. Є й «зіркові» моменти. Так, завжди пам’ятатиму лекцію Якима Прохоровича Запаска про дерев’яну сакральну архітектуру Карпат. Жодного факту не пригадаю (вони ретельно законспектовані спочивають у старенькому зошиті), але той щем від зустpічі з прекрасним і стан піднесення – вони незабутні. Не забувається й те, як студентами, що з’їхалися з різних вузів тодішнього союзу на конференцію з нагоди святкування 1500-ліття Києва блукали загадковими вуличками Подолу: згадувалися епізоди фільму «За двома зайцями» (поставлений 1962 р.; до речі однойменна п’єса Михайла Старицького була геніальною інтерпретацією, рімейком, запропонованого Іваном Нечуєм-Левицьким сюжету п’єси «На Кожум’яках»), твори Михайла Булгакова. Загалом роки навчання постають радше не через аудиторні години, а в подорожах, у дружньому спілкуванні з однолітками.
 – Розкажіть про Вашу роботу із студентами (як викладача і як наставника).
 – Хотіла б у своїй викладацькій діяльності дорівнювати тим зразкам, що їх засвоїла і маю перед собою. Не все то є досяжним. Так, умовою успішної лекції є не лише підготовка викладача, але й аудиторія. Лекція – це завжди співтворчість. На жаль, діалогічність навчання – радше виняток, аніж правило. Більшість визначеного на навчання часу студент німує. На підготовку до семінару, на прочитання необхідних для опанування дисципліни праць, на елементарну допомогу викладачеві в оформленні «Дошки українознавства» чи тематичного вечора у переважної більшості студентів немає часу. Зате є час під кінець семестру тинятися від одного викладача до іншого, випрошуючи залік. Щодо наставництва, то не шаную того слова. За час праці у ЛДУФК була куратором у 3‑х академічних групах. Чи була корисною та моя діяльність – їм судити.
 – Чи у Вас є улюблені студенти?
 – Улюблених студентів не маю. Проте деякі виділяються серед усіх своїм працелюбством, бажанням вчитися.
 – Розкажіть про тих студентів, до напрацювань і здобутків яких Ви доклали власні зусилля.
 –Дисципліна «Культурологія» читається на початках навчання – у першому або другому семестрі. То час, коли першокурсник тільки починає усвідомлювати себе здобувачем вищої освіти. Для нього усе в ЛДУФК вперше – перші конспекти, перші захисти наукових рефератів. Є й такі, хто, потрапивши в наше місто, вперше відвідують музеї, театри. Період цей дуже важливий для подальшого становлення студента. Інколи «першовідкривачами» майбутнього науковця стають викладачі дисциплін гуманітарного курсу. В моїй практиці були такі студенти. Зокрема – Андрій Білоус, Наталія Майдабура. Проте на подальшу їх долю, як здобувачів звань та ступенів, викладач культурології не має вирішального голосу.
 – Яка система освіти Вам до вподоби (традиційна, система Болонської освіти тощо)?
 – Я – прихильниця традиційної системи освіти.
 – Як сформувалося Ваше покликання стати  викладачем? Хто вплинув на Ваш вибір?
 – Обставини так склалися. Батьки були викладачами. Починала я як художник з оформлення тканин на Дарницькому шовковому комбінаті в м. Києві (1984-1986). По закінченні стаціонарної аспірантури при Львівській філії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського (згодом Інституті народознавства НАН України) залишилася працювати в Музеї етнографії та художнього промислу (МЕХП), що при Інституті народознавства НАН України (1986-1996) спочатку художником-реставратором, згодом молодшим науковим співробітником, далі – завідувачем експозиційного відділу. Була переведена на викладацьку роботу в Львівський інститут фізичної культури, де працюю досі. Викладач предметів «Українська та зарубіжна культура», «Культурологія».
 – Які основні напрями Вашої  викладацької діяльності?
 – Провокую студентів до вияву себе в творчості, бо кожен народжений саме до реалізації свого «Я» в образотворчому мистецтві, музиці, акторській майстерності, як і у спорті.
 – Які принципи сповідуєте у викладацькій роботі?
 – Намагаюся бути об’єктивною в оцінюванні знань, здобутих під час опанування дисципліни, незалежно від того, який інтелектуальний рівень посідав той чи інший студент. Основне – не запам’ятовування численних фактів, а вміння і бажання студента вчитися.
 – Коли Ви розпочали наукову діяльність?
 – Наукова діяльність – складова притаманного людині процесу засвоєння знань про довкілля, про світ. Можливо, справжнім науковцем була у три роки свого життя, коли невтомно вчилася у всього, що бачила й чула?
 – Розкажіть про початок Ваших наукових досліджень.
 – З першого курсу інституту, відколи почула, що друковане слово – крок у безсмертя. Брала участь у студентських наукових конференціях і на третьому курсі, виборовши першість за працю з історії мистецтва, була делегована на Всеукраїнську конференцію. Оскільки робота стосувалася текстилю, то навіть псевдо узяла відповідне – «Арахна» (павук).
 – Які наукові теми, наукові розробки, проекти Вас цікавлять?
 – Від вузькоспеціалізованої тематики (тестиль, дереворізьба, народне мистецтво та образотворчість) поступово перейшла до насвітлення культурологічних та краєзнавчих питань. Вже близько десяти літ провідною для мене є трагедія депортації українців Надсяння. Написання історії с. Малковичі під Перемишлем, звідки родом був мій батько, є для мене найважливішою справою, котрій присвячую вільні хвилини. Доки праця не завершена, усі інші проекти чекають.
 – Як Ви оцінюєте свій науковий доробок сьогодні?
 – Певно, то «графоманія». Пишаюся тим, що встигла – а це близько 100 статей, сумую, що до багатьох питань, котрі хвилюють, руки не доходять. На жаль, увесь мій доробок – то є рух проти течії. Живу в час, коли наукова діяльність живиться лишень авторським ентузіазмом та завзяттям.
 – Які наукові проблеми є актуальними для Вас?
 – Я не поділяю писання на «наукове» та «ненаукове». В есеях, тезах, статтях до «ваківських» і «звичайних» збірників, у дописах до газет і журналів – всюди, де тільки можливо наголошуватиму на темі національної пам’яті й віри, бо вони найважливіші для нас. Усі види криз, що потрясають світом, мають єдину причину – кризу духовності.
 – Яку бачите перспективу власної педагогічної (наукової) діяльності?
 Не повірите! Мрію про пенсію, як про час сподіваної волі, коли зможу врешті діяти згідно з власним розпорядком і не залежати від навчального розкладу. Дай Боже дожити…
 – Чи вважаєте Ви, що ідеали можуть бути зведені до фактів?
 – Ідеал – це щось із ряду універсалій. І ніяким земним законам і міркам він непідвладний.
 – Які відомі постаті ХХ ст. уособлюють для Вас поняття морального авторитету, чиї погляди вплинули на Ваше життєве кредо?
 – Богдан-Ігор Антонич; В’ячеслав Максимович Чорновіл; Євген Олександрович Сверстюк, Мирослав Маринович, Юрій Андрухович, Віктор Андрійович Ющенко. Можна називати живих (щастя, що живу з ними в один час) і вже загиблих. А коли б довелося обирати єдиного з когорти, котрому слід завдячувати вихованням української нації в ХХ ст. – то СТУС. То він заповідав «тримати поставу». З цією заповіддю на один рівень підійметься хіба вислів чинного нашого Президента: «Є 11-та Заповідь Божа – Не бійтеся!».
 – Що варто зробити для оновлення національної еліти?
  – Люстрацію.
 – Які факти з історії (історії України, історії політичної думки, культурології, історії спорту й ін.) мали б стати повчальними сьогодні?
 – Їх безліч. Це дії Лицарів абсурду за різних історичних обставин. Безкомпромісність передовсім зі самим собою – в тому міра вчинку. Для пояснення скористаюся з анекдоту, що його оповів на сторінках підручника з культурології п. Богацкий. Видатному композиторові Хачатуріяну була надана можливість побувати за кордоном. Видатному мистцю-сюрреалістові Далі давно кортіло побачитися з Хачатуріяном. Він запросив композитора до свого палацу. У супроводі радянських працівників з ідеологічних служб композитор прибув на зустріч. Господар дому довго не виходив. Раптом все сповнилося звуками музики «Танцю з шаблями» і залою проскакав оголений вершник – то був Сальвадор Далі. Без жодного слова порозумілися між собою два генії. При цьому зустріч із епатажним художником не зашкодила підневільній радянській людині.
 – Чи може історія навчити націю побороти стан меншовартості, бути лідерами у світовому просторі?
 – Справді, може! Це обов’язок істориків. Тільки треба мати достатньо волі, щоби вчитися в історії.
 – Які притаманні Вам фахові риси хотіли б зреалізувати?
 – Всі й одразу.
 – Що б Ви побажали нашій молоді досягнути у 2009 році?
 – Не гаяти часу й не відкладати на потім добрих справ.
 – Що Вам найбільше дошкуляє – у місті, у країні, у суспільстві?
 – Безвідповідальність.
 – Як Ви ставитеся до критики?
 – Негативно, як і всі. Однак, коли критикує той, хто не вартий поваги, то мені байдуже. Коли ж чуєш зауваження від людини й розумієш, що та людина має рацію, то попри прикрість, намагаєшся виправити ситуацію.
 – В чому ще вбачаєте своє покликання?
 – Радіти життю, бачити й розуміти прекрасне, бути подорожнім у Всесвіті. Можливо, я була народжена для великого родинного щастя, але так не сталося. Втім, звідки мені знати?
 – Які Ваші плани на майбутнє?
 – Виконати усе, що встигла наобіцяти багатьом людям і навчитися надалі нічого не обіцяти.
– Чи можете Ви назвати себе щасливою людиною?
 – Про це краще ніколи не думати: коли не думаєш над такими питаннями, вважай, щаслива.

Назад

НАВІГАЦІЯ ПО САЙТУ